Сергій Бут - «Аляска»

Тим часом понівечений Антон найдужче вразив Міхаеля. Відсутність ознак життя в друга непокоїла його далеко більше за власний стан.

— Розступіться! Дайте йому кисню! — вигукнув Міхаель і схилився над непритомним Антоном, приглядаючись до грудної клітки, якій, на його думку, тоненьке простирадло заважало вдихати повітря.

Антонові справи були кепські. Місько озирнувся, шукаючи допомоги. З усієї палати він міг покластися лише на одного чоловіка, який, за його наказом, відійшов на кілька метрів і спостерігав тепер за подіями з власного ліжка.

— Бемолю, подивися, чи Світлана на місці. Мерщій! — відрядивши друга в коридор, Міхаель знову схилився над Антоном, коли двері гупнули за Бемолем, який кулею вилетів із палати.

— Не здавайся, чуєш. Ти показав себе дужим хлопцем, — заворожив над тілом товариша Міхаель.

На палату спустилася мертва тиша. Усі заклякли в очікуванні дива, і тільки Григорій тихенько зачовгав капцями.

— Міську, візьми, — торкнувся плеча Міхаеля найстарший із пацієнтів.

Зосереджений на потерпілому від тортур Міхаель повільно розвернувся до Григорія, який простягав горнятко води. Хлопець швидко зметикував, що мав на думці старий і, взявши зі свого столика шмат марлі, занурив її в посудину. Тим часом із доброю звісткою повернувся Бемоль.

— Є! Вона на місці!

Не гаючись, Міхаель доручив Бемолю зволожувати Антону губи, а сам вилетів у коридор.

Рятівник Антона обережно долав відстань, яку міг пройти з зав’язаними очима. Світло з головного корпусу лікарні прорізалося крізь металеві прути хвіртки, куди прямував Міхаель. З охайних палат головного корпусу долітали вигуки й уривки розмов пацієнтів, застерігаючи Міхаеля від поспіху. Хоча пересуватися «Аляскою» не забороняли, Міхаель волів уникнути зустрічі з людиноненависними санітарами. Приглядаючись і дослухаючись до звуків із чужої території, він без перешкод дістався пункту призначення і, вхопившись за ґрати, покликав свою знайому.

— Світланко. Світланочко-о-о, — розтягуючи останній склад, шепотів Міхаель, зиркаючи краєм ока на головний коридор шпиталю.

За якусь мить двері сестринського кабінету прочинились і звідти вискочила Світлана, занепокоєна появою свого коханця.

— Чого тобі? — спитала дівчина, підійшовши до хвіртки й обережно поглядаючи в бік коридору.

Брови Міхаеля злетіти вгору, надаючи його обличчю жалісного вигляду. Утім, часу на пестощі не було, тому Міхаель коротко пояснив мету свого візиту й завмер, чекаючи на відповідь.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чому ти піклуєшся про цього психа? — суворим тоном спитала медсестра.

— Ну, Свєто, будь хоч ти в цьому звіринці людиною. Загнеться пацан, — умовляв Міхаель.

Світлана запхала обидві руки в кишені білого халата, виманюючи в Міхаеля більше уваги до своєї незрівнянної персони.

— Ну, сонечку, будь ласка, — підіграв медсестрі пацієнт.

Теплі слова розчулили дівчину. Елегантним жестом вона поправила волосся, яке спадало їй на плечі та у м’якому вранішньому світлі мало вплинути на кавалера своїм бездоганним виглядом.

— Ти така красуня в мене, — промовив Міхаель.

Нарешті прохання чоловіка розтопили кригу.

— Усі ви одинакові: як у ліжко — то одразу, а під вельон — силоміць тягнути треба.

Міхаель не став сперечатися з дівчиною, яка піддалася його впливу. Світлана кілька секунд покрутила носиком і, глибоко зітхнувши, пішла в кабінет, роззираючись навсібіч.

— Чекай тут. Зараз буду.

За хвилину медсестра повернулася з пляшками фізрозчину та крапельницею.

— Тримай. Тільки акуратно… — насамкінець застерегла Світлана.

Квапливо просунувши руки крізь металеві ґрати, Міхаель схопив дві пляшечки прозорої рідини, якими планував очистити організм Антона.

— Ти ж мене знаєш, — запевнив він медсестру і, рукою надіславши цілунок, зник у нетрях «Аляски».

Міхаель поспішав. Пригортаючи до грудей пляшечки з «живою водою», він крадькома повертався до палати. З власного наркологічного досвіду він знав, що найголовніше після будь-якого отруєння вчасно вимити з крові заразу. «Не спізнитися, тільки б не спізнитися», — струменіло в його голові. Просування навшпиньки убезпечило пацієнта від зустрічі з санітарами, чиї голоси раз по раз витали коридорами з різноманітних палат і кабінетів. Діставшись рідного порогу, Місько просочився крізь шпарину прочинених дверей і враз скомандував Бемолю пильнувати коридор.

— Бемолю, на шухер. Раптом що, гукнеш… Гукнеш… — Міхаель завис, добираючи кодове слово, яке послугувало б йому сигналом про небезпеку, та зненацька за нього це завдання розв’язав сам володар мелодійного голосу.