Сергій Бут - «Аляска»

Чоловік відвернувся до вікна. Задуха й сердечна мука стискали йому груди. Сльози стояли в очах, і, коли Антонова постать зникла з його поля зору, він уже зібрався дати волю почуттям, однак рипіння пружин на сусідському ліжку втримало старого від його наміру — з залу побачень повернувся Кома. Хлопець поклав на тумбочку отриманий подарунок та впав у ліжко, поринаючи у свій звичний стан. Антон, який місця собі не знаходив, звернувся до сусіда, намагаючись вивідати бодай якусь інформацію.

— Ну, що там? Багато людей?

Кома удостоїв його лише поглядом. Та з нього збентежений Антон нічогісінько не второпав.

— От лайно, — вилаявся він і собі гепнувся на ліжко.

Деякий час Водолаз борсався на ліжку, усе ще сподіваючись почути власне прізвище, проте ніхто з санітарів його не покликав. Легкий дотик до плеча перервав його роздуми. Неспішно відвівши від стелі очі, Антон побачив перед собою Григорія. Він кинув на порушника свого спокою запитальний погляд. Той стояв із фотокарткою в долоні.

— Син, — мовив Григорій, простягаючи світлину первістка.

Антон розгледів усміхнене обличчя, яке дивилося на нього з потертої фотокартки. Схожість із батьком була мінімальною, очевидно, тому що останній утратив здорову подобу, а втім, очі Григорія сяяли теплом і свіжістю. Щасливий вигляд сусіда в нинішніх злиднях здався Антону недоречним. Йому було не до радощів Григорія, коли надія на власну зустріч із церковним приятелем згасала щомиті.

— Що це за син, який не відвідує батька? — бовкнув спересердя Водолаз.

Незважаючи на свій статус «хворого», Григорій прекрасно усвідомив ціну випаду. Антонові слова краяли йому серце, і старий пішов геть, уникаючи болючої відповіді. Він картав себе за проявлену сентиментальність перед незнайомцем, якому фактично немає діла до його лиха.

Черговий удар долі вклав чоловіка в ліжко, у вузьких межах якого він почувався більш-менш безпечно. Думки тяжким каменем притиснули його немічне тіло до пружин, відкриваючи на серці незагоєні рубці. Важка батьківська сльоза оросила щоку немічного чоловіка й скотилася на подушку, залишаючи на ній мокрий слід.

У кімнаті запала тиша, лише за вікном чувся шелест заколиханих вітром дерев. Звуки природи служили бальзамом для пацієнтів, проте жодному з них було не до насолоди.

У цій тиші Антону стало ніяково. Біль сусіда, якого й без того вважали найуразливішим і найбеззахиснішим із-поміж усіх пацієнтів їхньої палати, передався і йому. Антон подивився на мовчазного Григорія, що ховався в позі ембріона від болю, завданого прикрими словами, і сором затопив йому серце. Жаль до ображеного ним старого пересилив надію на зустріч із отцем Іларієм, і, набравши в груди повітря, Антон уже зібрався був перепросити знову старшого чоловіка за свою грубість. Не судилося! Двері палати знову відчинились — і всередину ввійшов розгніваний Шпряха. Побачення з дружиною мало суто офіційний характер. Ініціатива запроторити його до психіатричної клініки належала саме їй, і Анатолій про це здогадувався. Утім, біла гарячка й зафіксовані поліцією збитки, завдані сусідам, давали його дружині змогу лишатися поза підозрами в цій марудній справі. Анатолій упав на ліжко з похмурим виразом обличчя, не соромлячись Антона, якому кортіло дізнатися гарні новини:

— Ну, що там? Нові люди якісь є?

Антон делікатно підходив до об’єкта, що його цікавив.

— Не знаю, — буркнув Анатолій і повернувся до стіни.

Цієї-таки миті до палати повернувся радісний Бемоль, якого навідувала дружина, а за ним прийшов і Міхаель. Споглядаючи щасливі обличчя друзів, Антон устав із ліжка й по черзі дивився то на одного, то на другого товариша. Витріщання Антона відволікли Міська, що спритним рухом ховав під матрацом якийсь пакунок.

— Чого дивишся? Твій ксьондз тобі нічого не приніс?

Згадка про священика насторожила Антона.

— Ні, мене не викликали.

Міхаель і далі порпався під матрацом, не підозрюючи, що його слова прицвяхували Водолаза до підлоги, і він нетерпляче очікує пояснень. Лише дивна наелектризованість, яку випромінював Антон, змусила Міхаеля вдруге глянути в його бік.

— Ти чого? — спитав Місько.

— Отець Іларій був тут?

— Так, на власні очі бачив. А хіба тебе не викликали?

Запитання Міхаеля не тільки ставило все догори дриґом, а й потребувало відповіді. Присутність у шпиталі людини, яка колись простягла руку допомоги й висмикнула Антона з тамтого світу, вимагала від пацієнта рішучості, і він наважився. Водолаз рушив до дверей та вийшов з палати.