Сергій Бут - «Аляска»

Витік лікарняних справ у засоби масової інформації не давав Павловичу спокою, тому в один із робочих днів після нічної зміни він зібрав у себе вірних поплічників. На правах начальника доручив Шреку озвучити текст, а сам причаївся біля відчиненого вікна, у яке час від часу пускав цівки диму. Коли санітар завершив, Павлович узяв слово:

— Давай ще раз, з того місця про чутки…

Шрек опустив очі в газету, шукаючи потрібний момент.

— «… серед народу психлікарня зажила лихої слави. Нагадаємо, саме там на примусовому лікуванні перебуває наша колега Анна Злочевська, яку шпиталізували ще 29-го березня після її репортажу «Дурдом у спецслужбах». Після цієї публікації Злочевська сама втрапила до спецзакладу. Уже на місці їй вдалося дізнатися про існування в лікарні закритого відділення з кодовою назвою «Аляска». За нашою інформацією, пацієнти цього відділу стикаються з безжальною каральною машиною часів СРСР, коли так званих «неугодних» саджали на психотропні ліки й фактично через короткий час цілком здорових людей перетворювали на рослин. На жаль, ми втратили з журналісткою будь-який зв’язок.

Також із надійного джерела стало відомо, що на лікуванні в психклініці перебуває Григорій Муховицький, який потрапив туди з волі власної співмешканки. Причина — родинний конфлікт, через який чоловік відмовився передавати квартиру у власність сина жінки, унаслідок чого вона «оформила» чоловіка на «Аляску». З достеменних джерел відомо, що Муховицького лікують від синдрому Туретта, якого насправді в нього не діагностовано. Психічний стан Муховицького дозволяє співмешканці без особливих труднощів заволодіти його нерухомістю…»

Павлович укотре прокрутив у голові почуту інформацію і врешті обірвав підлеглого:

— Досить. Ну, що скажете?

Прослухавши двічі той самий матеріал, Шрек зробив слушний висновок:

— У нас пацюк. Треба виставляти пастки.

Павлович загасив недопалок і повернувся до санітарів.

— Журналістка — головний біль наших друзів з органів. Вони самі розберуться. Наше завдання — не засвітити власних пацієнтів, а це нелегко, як бачите. Як мінімум на одному ми вже спалилися.

Чахлий крізь стиснуті зуби оголосив присуд невідомій особі.

— Дізнаємося хто, застрелю паскуду.

Павловичу довелося вгамувати раптовий спалах гніву свого підлеглого:

— Май спокій, твоя запальність лише шкодить справі.

Кощавий санітар знітився від критики шефа. Йому здавалося, що в таких речах начальник завжди мусить ставати на бік підлеглого, тим паче, що ситуація є неприємною й загрожує спільній справі, одначе сперечатися не став, крім того, його напарник поквапився на допомогу й розрядив обстановку:

— У будь-якому разі щура треба знайти.

Заслухавши обох своїх поплічників, головний лікар із властивою йому зверхністю заявив:

— Знайдемо, і дуже хутко. Заманимо його в пастку.

Суворість шпитального режиму пом’якшували зустрічі з близькими людьми. Час від часу у вестибюлі лікарні хворим влаштовували побачення з рідними чи друзями за попереднім записом і під пильним наглядом медсестер. І хоча час зустрічей не був тривалим, скривдженим долею людям цього було задосить; інша справа, що фортуна усміхалася не всім.

Поява Чахлого з білим аркушем сигналізувала пацієнтам саме про такий день, і кожен із чоловіків насторожився, сподіваючись якомога швидше почути своє прізвище. Першими палату покинули Шпряха й Міхаель. Останній виходив за двері з передчуттям нового дурманного подарунку, тому його обличчя світилося радістю. Згодом пішли Кома та Бемоль, і в палаті залишилося двоє: Антон і Григорій.

Пам’ятаючи про слова Павловича, Антон сподівався на зустріч із отцем Іларієм. Оскільки священик знав про його місцеперебування, можна було не сумніватися, що належної днини він доможеться в черствого лікаря побачення з Антоном, але наразі Чахлий мовчав. Навіть більше, санітар забрався геть, сповістивши, що нині для двох пацієнтів добрих новин не має. Коли двері за санітаром зачинились, Антон схопився з ліжка й почав ходити туди-сюди смужкою вільного простору, що тягнулася від дверей до вікна. Під його ногами зі скрипом прогиналися мостини; протяг розносив ледь чутне бубоніння, а стіни змішували ці звуки в єдину доріжку незрозумілих звуків, що передавала знервованість пацієнта.

З відомих причин Григорія Муховицького не навідували родичі. Як завжди в такі моменти, він почувався страшенно пригніченим і викинутим за межі нормального життя, хоча в психіатричній лікарні такими почувалися всі без винятку пацієнти. Біда Григорія ховалася не в помешканні, про яке згадано в статті, а в батьківському горі, яке раптово спіткало чоловіка на схилі літ.