Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Та-ак. А як же ви все-таки познайомилися з Асеновим?

— Е… точно не пам'ятаю.

— Як же це так? Початок великого кохання, зустріч з майбутнім нареченим, а ви «точно не пам'ятаю»… Спробуйте пригадати.

Жінка напружено морщить невисоке біле чоло, чи то поринаючи в спогади, а чи розмірковуючи, що сказати, а що замовчати. Бо навіть найдокладніший попередній інструктаж ніколи не може передбачити всіх запитань, які виникають під час допиту.

— Ми були, здається, в «Ропотамо» з Філіпом та іншими. За сусіднім столиком сидів Асенов, якого я спочатку вважала за іноземця, і він так витріщився на мене, наче ніколи в житті не бачив жінки. Я теж кілька разів зиркнула на нього… не те, щоб він мене зацікавив, — просто в нього на руці був масивний золотий браслет… як у дами.

— Цікаво…

— Нічого цікавого, потім я збагнула, що це браслет для годинника… тільки годинник він чомусь носив на внутрішньому боці руки, й тому цей браслет скидався на жіночу прикрасу…

— Що сталося з тим браслетом? Він його вам подарував?

— Усі ви з тої хати допитуєтесь про подарунки…

— Я ні про що не допитуюсь. Просто цього браслета в Асенова не знайдено.

Магда знову морщить чоло й дивиться на мене так, наче хоче перевірити, чи нічого я не переплутав, потім пояснює:

— Бо він більше його не носив. Останні два рази, коли приїздив, він уже був без нього. Хіба не знаєте: митницька декларація, зайва морока…

— Можливо. А чи багато він мав при собі грошей?

— Звідки мені знати?

— Як це «звідки мені знати»? Ви щовечора бували разом, ходили в ресторан, він виймав гаманця й розраховувався…

— Дрібні гроші він виймав з маленької кишеньки.

— А ті гроші, що давав вам?

Вона намагається заперечувати, та, зустрівшись із моїм поглядом, замовкає й схиляє голову.

— Бачите, Коєва: ви не тільки щовечора ходили з Асеновим по ресторанах, а й бували в нього на квартирі, одержували від нього гроші й тому не можете не мати уявлення про його кошти.

— Я маю уявлення, але не рахувала його гроші.

— Мова не про це. Не викручуйтесь.

— Ну, він носив при собі стільки, скільки було треба. В усякому разі, гаманець у нього завжди був повний.

— Іноземної валюти?

— Валюти в нього майже не було. Я це знаю, тому що просила його купити дещо в магазині «Кореком», але він мені відмовив.

— Неправда, — зауважую спокійно.

— Навіщо мені брехати?

— Не знаю, але ви говорите неправду. Асенов збирався їхати з Болгарії в Туреччину. В його паспорті стоїть турецька віза. Людина, яка збирається в Туреччину, не може їхати туди без валюти.

— Тож чи не я викрала ту валюту?

— Слухаючи, як ви вперто говорите неправду, можна припустити й таке. І потім не забувайте, що в нас карають не тільки за крадіжку, а й за лжесвідчення.

Магда мовчить і курить, схиливши голову.

— Я не хотів заводити цієї розмови, — кажу я, — та оскільки ви примушуєте мене до цього, хай буде по-вашому. Ви добре знаєте, що проти вас уже зібралося чимало компрометуючих фактів. Тільки завдяки тому, що останній рік ви трохи вгамувалися, проти вас тимчасово не застосовували санкцій закону. Але тепер усе може змінитися. Остаточно й безповоротно. Той скандал у ресторані знову ставить на порядок денний питання про вашу поведінку, а сьогоднішня ваша брехня — то остання крапля, що переповнює чашу терпіння…

— Що ж вам треба від мене, господи!..

— Тільки без сліз. Ви добре знаєте, що мені треба: правди. А ваша поведінка — це справа інших органів.

— Моя поведінка! Моя поведінка! Що ж тут особливого їв моїй поведінці?.. Наче я вбила своїх батьків…

Вона враз схлипує й заходиться слізьми. Я закурюю нову цигарку, чекаючи, поки мине буря.

— Один час я справді збилася на манівці, — починає Магда, витираючи сльози й намагаючись узяти себе в руки. — Та це вже давно минуло… Тепер у мене єдиний друг — Філіп.

— …і його друзі… Але щодо Філіпа, то він не дасть за вас і щербатої копійки.

— Я це знаю. Не думайте, що я сліпа. Але хто ще подбає про мене? Кожний прагне порозважатися, а потім проганяє… Де ж його взяти того, хто б подбав про мене?

— Перш ніж щось брати, треба його заслужити. Влаштуватися на роботу. Знайти для себе чисте місце в житті…

— Як? — нервово уриває мене Магда. — Я поступала в університет — не набрала балів… Потім подалася в ТПК [9] ТПК — Трудова виробнича кооперація: громадсько-господарська соціалістична організація, що об'єднує на принципі добровільності трудящих ремісників. ТПК переважно займається побутовим обслуговуванням населення. (Прим. перекл.). та не можу ж я виконувати таку стомливу й нудну роботу за якихось п'ятдесят левів… Далі Філіп виклопотав мені місце офіціантки, але мене там потримали тільки три місяці, бо я заступала…