Ростислав Самбук - Буря на озері

Оформляючи книгу, бібліотекарка раз по раз зиркала у вікно. Певно, щось там цікавило її, і Шугалій непомітно глянув на вулицю, але нічого вартого уваги не побачив. Будиночки з мансардами, перед одною з хвірток зупинилися дві жінки з кошиками. Та, що в квітчастій сукні, поставила кошик поміж ніг, з нього визирала качка; це, либонь, не таке вже диво в Озерську — свійська качка, щоб зацікавити бібліотекарку.

Шугалій узяв «Роман-газету» обережно, покрутив її недбало, як робив це вдома, посміхнувся бібліотекарці на прощання і теж одержав у відповідь усмішку.

Лейтенант Малиновський уже чекав на Шугалія. Він підвівся з-за столу статечно, і капітан, навіть ще до кінця не розгледівши його, збагнув, що лейтенант і робити все звик статечно, не поспішаючи і з почуттям власної гідності.

Малиновському було років за тридцять. Одягнутий він був у темно-синій костюм обласної швейної фабрики, не дуже дорогий, але й не зовсім дешевий, мабуть, парадний, і комір білої нейлонової сорочки стягувала синя краватка в білий горошок: Малиновський явно поважав старших за званням і з належною увагою та пошануванням сприйняв приїзд Шугалія до району.

Щоправда, лейтенант нервував. Про це свідчили німе запитання, яке стояло в його очах, і поспішливість, з якою він поправив і так бездоганний вузол краватки. Але Малиновський більше нічим не виказав свого внутрішнього напруження. Поклав руки долонями на стіл, — великі сильні руки з обручкою на пальці, — білі манжети висунулися з рукавів, і Шугалій відзначив, що стягнуті вони срібними запонками із штучними діамантами, — срібло від часу потемніло, та скляні багатогранники переливалися на сонці, виблискували мало не як справжні алмази. Цю гру кольорів помітив і лейтенант, вона сподобалася йому, і Малиновський трохи підвів руки, скоса стежачи за веселковими барвами. Водночас не зводив очікувального погляду з капітана — субординація не дозволяла першому почати розмову, а Шугалій теж мовчав, відверто розглядаючи лейтенанта, з яким раніше зустрічатися не доводилося.

Малиновський у принципі сподобався йому: важкуваті, наче вирубані сокирою, великий ніс і прямокутні вилиці робили обличчя мало не квадратним, зрізане підборіддя — все це свідчило про волю й упертість; такого важко спантеличити, а якщо вже візьме щось у голову, то обстоюватиме до кінця. Взагалі, Шугалій вважав це недоліком для оперативного працівника — таким людям бракує кмітливості й гнучкості, широти уяви, але вони послідовні в розробці основних версій, їх важко збити з визначеного шляху, вони скрупульозні у розгляді й аналізуванні фактів, що й робить їх чудовими помічниками, зразковими виконавцями.

Шугалій не заперечував проти роботи з людьми типу Малиновського. Знав, що на них можна покластися, хоча в глибині душі волів працювати з помічниками, наділеними більшою фантазією, хай і не такими акуратними й наполегливими у виконанні чужих розпоряджень. Проте він може й помилятися…

Вловив напружений погляд Малиновського, помітив, як ледь-ледь тремтять у нього вилиці.

Ні, помилки не може бути. Що ж, від цього залежала й лінія поведінки капітана.

Шугалій почав рівним тоном, повільно, немов знав лейтенанта давно й давав йому чергове завдання:

— Ми одержали чернетку заяви Завгороднього, і нам з вами доручено встановити справжню причину його смерті.

Жовна в Малиновського випнулися, він помовчав трохи й відповів:

— Я уважно вивчив матеріали, одержані в райвідділі міліції. Звинувачувати слідчого в недбалості важко. Принаймні ніщо не давало йому підстав запідозрити вбивство. Завгородній переважно рибалив або сам, або з Івасютою, метранпажем нашої районної друкарні. Це стверджують сестра Завгороднього та його син, а Івасюта в неділю був дома.

— А слідчий упевнений, що Завгородній того дня рибалив?

— Він узяв з дому спінінг і кошик для риби.

— Коли поїхав на риболовлю?

— Близько шостої. — Жовна в Малиновського заграли, й він мовив: — У матеріалах слідства, правда, є згадка про те, що сестра Завгороднього повідомила, нібито на світанку до них хтось заходив. Я розмовляв із слідчим. Каже, що не надав цьому значення. Подумав, мабуть, хтось із сусідів у якихось справах. Мовляв, для чого вбивати? Завгородній в Озерську тридцять років ветлікарем, ну, корову комусь не вилікував чи акт у колгоспі відмовився підписати, але ж за це не вбивають…

— Звичайно, не вбивають, — погодився Шугалій. — Отже, в міліції вважають, що це — нещасний випадок?