— Здається, «туркана»? — Колись і від когось чув, що існує такий сорт темно-червоних гладіолусів, на цьому, фактично, й кінчалися його знання в квітникарстві, але був певен, що такий несподіваний початок розмови йому тільки на користь: завжди намагався знайти щось таке, що дозволило б подолати первісний бар'єр відчуженості між незнайомими людьми, а сестра Завгороднього, безумовно, кохалася у квітах.
Справді, Олена Михайлівна блиснула на нього очима зацікавлено й заперечила:
— Ні, це досить рідкісний сорт — «елегія». Примхлива квітка, потребує легких грунтів і підживлення, але красива, чи не так?
— Дуже, — ствердив Шугалій і кивнув на відчинене вікно, за яким звисали заквітчані ліани: — Уперше бачу, мені подобаються.
— Це клематиси. Ломиніс по-народному, я посадила три кущі й не шкодую. Дістала у Львові, а тут, в Озерську, вже черга утворилася за паростками.
— Самі їздили до Львова? — поцікавився Шугалій. — По квіти?
Жінка лише знизала плечима, і це було красномовною відповіддю на капітанове запитання: мовляв, у пошуках гарної квітки можна подолати й значно більшу відстань.
Шугалій пересунув стілець ще трохи від столу, тепер він краще бачив обличчя Завгородньої. Подумав, що роки все ж милостиво обійшлися з нею: за п'ятдесят, а обличчя моложаве, й очі не згасли.
— Ви весь час жили з братом? — запитав і помітив, як спохмурніла Олена Михайлівна, — видно, це запитання було не з приємних. Справді, її не можна було назвати невродливою, а в молодості, либонь, чарувала не одного — обличчя трохи видовжене, очі великі й широко поставлені, тепер втомлені, з павутинням зморщок, що розбіглися до скронь, але все ще глибокі.
— По війні весь час у Озерську, — відповіла. Вона зрозуміла підтекст запитання Шугалія, бо додала по паузі:— Якось уже трапилось, що з братом і з братом… — Олена Михайлівна махнула рукою удавано байдуже, і Шугалій здогадався, що вона, мабуть, пережила якусь особисту трагедію, котра й наклала відбиток на все її життя, бо що ж іще може спонукати двадцятирічну дівчину замкнутися в братовій хижі?
Але розпитувати було незручно, й капітан поклався на випадок, не так, правда, на випадок, як на довгі язики знайомих та сусідок Завгородньої, котрі давно вже перемили кісточки по-дівочому стрункої старої дівки.
Похитав головою співчутливо.
— Така трагедія, — мовив, — і мені прикро…
— Мусите робити свою справу, — перервала його Олена Михайлівна досить рішуче — вона таки мала характер, і капітанові сподобалось це.
Почав напрямки:
— Звичайно, ви знаєте про зміст листа, знайденого вашим племінником у шухляді письмового столу покійного Андрія Михайловича? Як вважаєте, що спонукало його написати це?
Жінка похитала головою.
— Не маю уявлення.
— Чи не пов'язаний цей лист з відвідинами Романа Стецишина?
— Не думаю.
— Він — ваш родич?
— Двоюрідний брат. Ми не бачилися з сорок четвертого року.
— Листувалися?
— Андрій Михайлович писав кілька разів.
— А ви?
— Ні.
— Чому?
Олена Михайлівна знизала плечима невпевнено.
— Не було про що писати.
— Але ж брат…
— У них — своє життя, у нас — своє.
— І все ж, раді були побачитись?
Жінка якось дивно зиркнула на Шугалія, запитала:
— І це справді цікавить вас?
— Навіть дуже.
— Звичайно, рада. Ціле життя минуло, цікаво… Але ж, — махнула рукою, — у спогадах усе завжди краще.
— Хочете сказати, що зустріч з двоюрідним братом розчарувала вас?
— Я цього не казала.
— Але натякнули.
— Певно, я все ще під враженням загибелі Андрія Михайловича. А Роман змінився мало.
— Не постарів?
— Кого з нас щадить час? Просто лишився майже таким, яким був.
— Чому він відступив з гітлерівцями?
— Певно, ви ж знаєте, що його батько був курінним УПА.
— Знаємо, — ствердив Шугалій. — Але ж, наскільки нам відомо, сам Роман Стецишин не був членом ОУН.
— Він хотів учитися в університеті, і все інше мало цікавило його.
— Чому не залишився?
— Навряд чи сина курінного прийняли б в університет.
— Але ж і в Канаді він не зміг учитися.
— Так склалася доля. Зрештою, йому там непогано. Має друкарню, але ж ви, мабуть, знаєте про це не гірше, ніж я…
— І він задоволений життям?
Тінь майнула обличчям жінки.
— Так, казав, що все в нього є.
— Невже можна мати все?
— І я так гадаю. Хоча… — обвела рукою навколо себе, — здається, тут є все. І нічого більше нам не треба.
— Отак-от — нічого?
Читать дальше