Ростислав Самбук - Буря на озері

Вранці стояла тиха погода, ніщо не віщувало бурю, і ветлікар подався на озеро. Певно, він так захопився риболовлею, що не помітив зміни погоди або сподівався, що буря буде короткочасна. Але сильний вітер підняв полику хвилю, човен розгойдало, Завгородній, вибираючи снасті, чи з якоїсь іншої причини, посковзнувся, вдарився головою об сидіння чи борт, знепритомнів. Човен, втративши управління, перевернувся, й ветлікар загинув.

Чудова версія, підкріплена медичною експертизою. На потилиці Завгороднього справді виявлено рану від удару, але не смертельного. Ветлікар був ще живий, коли опинився за бортом, — в легені попала вода, отже, дихав, можливо, намагався випливти, однак сили залишили його.

Що й казати, переконлива версія, і ніхто не спростовував її. Проте через кілька днів після похорону син ветлікаря, аспірант Львівського університету Олекса Завгородній, перебираючи батькові папери, знайшов чернетку листа. Точніше, не лист, а тільки його початок, усього кілька слів на чистому клаптику паперу:

«17 серпня 1974 р. До обласного управління державної безпеки. Сповіщаю, що я став предметом» — останні три слова закреслено, й замість них: «до мого дому завітав…» Знову закреслено, і з нового рядка:

«Я мав вельми неприємну розмову, яка, вважаю, мусить зацікавити компетентні органи. Під час війни…»

На цьому лист обривався. Видно, щось чи завадило Завгородньому дописати його, чи просто був надто знервований, щоб зібратися з думками, але засунув його під папери в середню шухляду письмового столу. А наступного дня, у неділю, 18 серпня, загинув на озері.

Цей лист і спричинився до поїздки в Озерськ оперативного працівника обласного управління держбезпеки капітана Миколи Костянтиновича Шугалія.

До шістнадцятої години було ще досить часу, і Шугалій вирішив завітати в бібліотеку. Відчував, що в Озерську доведеться затриматися, а заснути без гарної книжки не міг: мусив почитати перед сном хоча б чверть години. Мав надію, що районна бібліотека передплачує «Роман-газету», чув, що в останньому номері вміщено твір про складну долю офіцера, який через багато років зустрівся я німкенею — колись вони кохалися, але життя розкидало їх…

Бібліотека містилася на другому поверсі старого будинку, в ній було порожньо, двоє чи троє підлітків сиділи в читальному залі, в бібліотекарка стояла біля вікна й спостерігала за чимось надзвичайно цікавим, бо не обернулася на рип дверей. Лише коли Шугалій тихенько кахикнув, невдоволено повела оком, але все ж одразу не одірвалася від вікна. Нарешті зітхнула й повернулася до капітана — зиркнула пронизливо й вивчаюче, мабуть, знала всіх своїх читачів, можливо, навіть усіх мешканців містечка; відвідини незнайомця чи то зацікавили, чи то стурбували її, але пригасила блиск очей, нічого не запитавши, підійшла до бар'єра — стояла й дивилася мовчки, і безбарвні вії її ледь-ледь тремтіли.

Вона не справила враження на Шугалія. Тонка, з видовженим обличчям і тонкими блідими губами — либонь, вони ніколи не розтягувалися в доброзичливій усмішці, — бібліотекарка дивилася суворо, немов стояла на сторожі всього цього книжкового скарбу й готова була своєю вузькою спиною захистити його від непроханих гостей.

Шугалій трохи знітився під її недружелюбним поглядом. Переступив з ноги на ногу, зовсім, як школяр, і запитав, чи зможе бібліотека видати книжку людині, котра потрапила до Озерська за відрядженням.

— Кожен має право користуватися читальним залом, — відповіла бібліотекарка сухо.

— Але ж, — заперечив Шугалій, — в години, коли відчинено читальний зал, я мушу працювати… Зрештою, за мене можуть поручитися…

Бібліотекарка похитала головою.

— Маємо сумний досвід, — відрізала, — і ніхто не дозволить нам розбазарювати державний книжковий фонд. — У цих словах прозвучала така впевненість, що Шугалій мимоволі знітився, як людина, що справді замірилася на державні скарби.

— Шкода, — тільки й мовив.

— То й хто за вас поручиться? — нараз запитала бібліотекарка, і гострі очі її зблиснули цікавістю.

— Начальник райвідділу міліції вас влаштує?

Риси обличчя бібліотекарки трохи пом'якшали.

— То ви… з цього й починали б. — Бібліотекарка посміхнулася, і капітан раптом помітив, що губи її підфарбовані якоюсь блідо-рожевою помадою, і шовкову кофтину прикрашає бантик. А це вже незаперечно свідчило: ніщо жіноче їй не чуже, вона хоче подобатися і, можливо, навіть має коханого.

Дізнавшись, що саме хоче почитати приїжджий, бібліотекарка зиркнула на нього з повагою, і Шугалій здогадався, що сама вона вже читала роман і належно оцінила його — це, безумовно, свідчило на її користь.