Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Замовкни! — в один голос заволало товариство.

— О, ні, — вела далі руда, не здаючись. — Вони повинні мати науковий опис місця… Дах критий черепицею. Фасад семиосний…

— Щиро вам дякую. Ви солідно охарактеризували ту будівлю.

— О, ні, — засміялась дівчина. — Щоб охарактеризувати її, мусила б на цю тему говорити з годину. Це я натрапила на сховок, а не вони! — сердито глянула на столик поруч.

— Конкуренція? — спитав Пйотр.

— Теж четвертий курс, вивчають історію мистецтва. Тільки з Кракова, — квапливо пояснила. — Страшенні щасливчики, весь час на щось натрапляють.

— Живуть серед старовини в своєму Кракові, то й нюх кращий мають, не те що ми у відбудованій Варшаві, — по-філософському повів неголений.

— До речі, кілька днів тому, коли ми вже скінчили роботу в Туловецькому палаці, прибігав схвильований краків'янин, — почав блондин, що досі мовчав. — Домовився він з дівчиною на побачення в млині. З отою білявою, подивіться, — і він показав на гарне дівча. — Трохи спізнювався, а дівчина, знудившись, почала, за звичкою, простукувати стіну. Ось так і натрапила на порожнину. Коли прийшов хлопець, розібрали вони шмат дерев'яної стіни і знайшли тайник.

— І тоді, — втрутилась руда, — здійнявся страшний гармидер. Це чудова сцена для вашого сценарію! Всі збіглися. І потім витягли скарб з вузької ніші в стіні.

— Там був скелет, загорнутий у сувої матерії, два старих ліхтарі й чорний меч, — перерахував неголений.

— Дуже цікаво, — зауважив Пйотр. — А вам відомий вік тих кісток? І чи дуже старі ліхтарі і меч? Може, їх вкрадено з якогось костьолу або музею?

— Відразу приїхали розумники з опольської міліції й авторитетно заявили, що то скелет жіночий. І. лежить там якихось років двадцять. Дивно. Ми не дуже повірили. За такий короткий час навряд чи розклалося б тіло. Нам здається, що скелетові не менше як років сто п'ятдесят. Ну, це їхня справа. Для нас залишили історичне «доповнення» до кістяка.

— Говоріть по порядку, — перебила руда. — Питання перше: тканина. Найбільша загадка для мене — саме тканина. Збереглася добре, походить приблизно з XVII століття. То сукно з бордюром. Дуже дороге як на ті часи. Якщо припустити, що воно з сусіднього палацу, що в Туловіцах…

— Палац збудовано 1879 року, — перебив неголений. — А тканина значно старіша.

— Ну, а меч і ліхтарі? — спитав Пйотр.

Тепер усі заговорили разом. Тема, без кінця обговорювана вже кілька днів, все ще захоплювала їх. А новий, зацікавлений слухач був цінним покупцем новини.

— Прошу вас, тільки все по порядку, — заспокоював їх. — Отож ліхтарі…

— Їх дивився професор Зенович. Ви чули про нього, світило! Визначив, що то найстаріші в Польщі костьольні ліхтарі! Початок XIV століття! Сенсація! В такому млині! Звідки?

— Небувала річ, — визнав археолог. — А меч?

Запала тиша. Пйотр здивовано глянув на студентів.

— Ніхто досі ще не зміг визначити його віку. Навіть професор Зенович. Похитав лише головою і сказав, що треба просвітити рентгеном. Не назвав жодної дати! Це на нього не схоже!

— Де зараз ті речі?

— Скелетом розпоряджається міліція, замкнули його в залі палацу в Туловіцах. Решту перевезли з усім, що треба, до замку в Немодлін, на нашу головну базу. Вистачить там роботи для нас на ціле літо.

— А сьогодні ви знову були коло млина?

— Були. Оце саме скінчили інвентаризацію в Туловіцькому палаці. А шкода! Як потрапите туди, подивіться парк, — руда дівчина кинула на Пйотра чарівний погляд. — Парк із середини минулого століття. Вкомпоновано в нього річку і ставок. Дуже гарний…

— Сподіваюсь, — неголений звернувся до Пйотра серйозним тоном, — що поступово точно встановимо вік і назву тканини, хоч, правда, краківські колеги зовсім по-іншому це визначають. Щодо меча теж мусить бути все розгадано. Але… — він спеціально зробив тривалу паузу, — як вам таке поєднання? Старий водяний млин, історичні скарби в ньому і зовсім недавній скелет! Мене дивує, тобто всіх нас, — тут же поправився він. — Звідки оце загадкове перевдягання? А може, було вчинено вбивство у старому млині?

— То вже справа міліції, — відказав Пйотр, старанно набиваючи люльку. — Вона має розплутати історію стосунків між людьми, котрі там жили. Власне, я домовився про зустріч із поручником Пшибилою, який цю справу веде, — додав, угледівши міліціонера, що саме входив до зали.

— Я відчувала, що ви детектив, — шепнула руда, неприязно дивлячись на поручника. — А ми хотіли самі того докопатися.