Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Я когось міг сполошити? — засміявся археолог.

— Когось, хто знав…

— Побачимо. Крім черевиків, маю до вас ще одне, також важливе, прохання. Хотів би знайти двох тимчасових, бажано добросовісних робітників. Поїздили б зі мною в літні місяці, навчив би їх, як треба вести розкопки. Досвід останніх років показує, що до нашої роботи треба залучати людей постійних, а не в кожній місцевості нових.

— Гаразд. Спробую допомогти вам у цьому. Ви чекаєте приїзду ще когось із колег?

— Ні. Виїхав сам. Заледве вибив кошти на самостійну розвідку, але керівництво кафедри вірить у мене і в мету пошуку.

— Ну, про мету, може, колись довідаюсь, а завтра пришлю вам людей.

— Спочатку черевики. Ви ж обіцяли. Без них я не вийду з готелю.

— Гаразд, — поручник підвівся з крісла. — На добраніч. Ранком зателефоную. І про черевики, і про робітників. І ще одне, — додав уже з порога, — все, знайдене вами в землі віком від нуля до років п'ятнадцяти, найбільш двадцяти, належить мені. Згода?

— Звичайно. Двадцятирічні мене тільки дівчата цікавлять, — сміючись, Пйотр провів поручника.

Наступний день розпочинався чудово. Вже о восьмій ранку до готелю було принесено чотири пари величезних черевиків. Пйотр почував себе турецьким пашею, вибираючи найзручніші та ще й недорогі. А потім настала черга телефонних дзвінків. Керівник відділу збуту фабрики цікавився, чи підійшли черевики. Директор злощасної пральні питав, як бути далі: копати чи не копати басейн? Поручник Бончковський повідомив, що має вже людей, які дали згоду працювати на виїзді.

Через півгодини прийшло двоє чоловіків, готових хоч зараз починати роботу. Один з них, Юзеф Марціняк, що досі поденно працював на копанні басейну, може брати участь в подальших розкопках. Охоче поїде в Опольське воєводство. Мав близько сорока років, здавався спритним і балакучим. Другий, Фелікс Кегель, цікавився передусім заробітком. Робити може все, їхати куди завгодно, тільки б добре платили. Мав троє дітей і сварливу жінку. Отож волів працювати на виїзді.

Оце й усе, що Пйотр про них дізнався. Обох рекомендував Бончковський, і це було найважливіше.

Не снідавши, зате в нових черевиках і з планом, опрацьованим уночі, Пйотр одразу ж подався до підвалу пральні. Дорогою він якомога простіше й дохідливіше пояснював своїм робітникам, у чому полягатиме їхня праця. Археологічні розкопки — то старанне, поступове «кроєння» землі, часом навіть сантиметр за сантиметром, обережне зняття шарів, вивчення вмісту кожної лопати. Ніби проста робота, але не можна її виконувати бездумно. Тут цінна будь-яка дрібниця. Зовні непримітний камінець може стати ланкою, котрої досі бракувало в ланцюгу, або початком нового відкриття.

Коли вже підходили до пральні, Пйотр обережно попередив Кегеля і Марціняка, що можуть минути тижні марудної праці, нерідко під дощем, у болоті, а знахідки — ніякої.

— Та ви ж платите за день, а не за знахідку. Мені все одно, — філософськи зауважив Кегель, — можу копати всюди…

Директор прийняв їх з кислою міною. Вже знав, що будівництво басейну відкладається на невизначений строк. Липневі зобов'язання не дотримано, премію за виконання плану втрачено. Був безпорадний перед рішенням повітового начальства. Вручив археологові ключі від підвалу, пообіцяв дати лопати й вийшов у пригніченому настрої.

Почали копати. Метр за метром виймали землю, старанно її обстежуючи. Коробки з дрібними шматками дерева, з уламками невідомого походження мандрували до готельного номера. Пйотр стежив цілими днями за розкопками, та, в міру розширення їх, втрачав початковий запал. Вечори проводив над класифікацією і вивченням зібраного.

Минув тиждень. Не натрапили на слід інших кісток, тобто гіпотеза про те, що, можливо, тут була могила з часів середньовічної епідемії чуми, не знаходила підтвердження. Друга думка — про самотню могилу визначного рицаря — теж не підтверджувалася: у такому випадку вже б натрапили на інші предмети, обов'язкові при похованнях. А може, то поховання випадкове, в час битви? І далі — невідомо, що то був за скелет.

Поручник Бончковський з великою цікавістю стежив за ходом робіт. Принаймні раз на день заглядав до підвалу, а вечори проводив у номері археолога. Був то тридцятилітній, спокійний чоловік, знуджений монотонним життям малого містечка і набридливим буркотінням матері, котра весь час вишукувала йому кандидаток у дружини. Внаслідок цього поручник, побачивши чергову дівчину, запрошену матір'ю до їх дому, негайно тікав у службове відрядження. Тож нічого дивного, що Пйотр, теж схильний до заскорузлого холостяцтва, припав йому до вподоби. Після «замочування» черевиків того ж таки дня перейшли на «ти». Ім'я поручника — Болеслав. Його зацікавлення історією захопили дружньо настроєного Пйотра. Вечорами дискутували про кримінальні сенсації року чи століття.