Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Охоче. Я їсти хочу. За сніданком і поговоримо.

Буфетниця допитливо глянула на них, особливо ще й тому, що сіли аж у кінці порожньої зали.

Пйотр був заінтригований, проте, лише дожувавши третю булочку, звернувся до міліціонера, котрий філософськи посмоктував пиво і мовчав з таємничим виглядом.

— То скажіть нарешті, що сталося?

— Бачите, пане магістр, — почав поволі Мартуля, — наше містечко мале. Спокійне. Колись інакше бувало, але тепер — порядок…

— То це ж чудово, — нетерпляче кинув Пйотр, — але що трапилось і навіщо я вам потрібен?

— Вибачайте, — сержанта важко було вивести з рівноваги, — але мушу з самого початку, бо це ніби й просто, а може ускладнитись…

— Я слухаю, — археолог відсунув порожню тарілку й заходився набивати люльку.

— Якихось півроку тому відкрито було тут у нас міську пральню. Не гіршу, — гордо сказав він, — як в Ополі чи в самому Вроцлаві. Тепер надійшли нові кошти, і почали її розширяти. Власне, був потрібен великий басейн для полоскання білизни. В приміщенні пральні не було місця для нього, тому почали копати басейн у приватному будинку, поруч, у великих порожніх підвалах. Ну і, пане магістр, саме вчора наткнулися там на скелет. — Сержант хвилинку помовчав. — Скелет, ви самі знаєте, завжди краще, ніж свіжий труп, але той будинок… Там довго мешкали дві німецькі родини, зле про них говорили. Ще й зараз тут часом крутяться всякі такі, важко щось проти них виставити, але й певну підозру маємо…

— Ще одне пиво, сержанте? Я теж вип'ю. — Пйотр приніс з буфету два кухлі. Поки що мовчав, хай говорить представник влади.

— Поручник доручив мені зайнятися цією справою, — вів далі Мартуля. — Я завжди займаюсь першими розслідуваннями. Але тут, прошу вас, скелет. Це важко. Треба спеціалістів, може, з Вроцлава запросити? Як будівельники витягли кістки, а обіч якісь дерев'яні уламки, то всі пралі позбігалися й давай гадати-радити. І хто коли загинув, а кого фашисти закатувати могли, а може, там ще й не один скелет лежить? От вам і галас, гвалт, сенсація. Ледве тих жінок порозганяв учора, а сьогодні вже директор пральні телефонував, що робота стоїть, бо всі налякалися, що басейн на замордованих буде. Жінки розпатякують, бо ті кістки все ще там.

До їдальні увійшло кілька чоловік. Поглядали з цікавістю на сержанта, на Пйотра.

— Я зробив там усе потрібне, — вів далі, мов доповідаючи по службі, Мартуля, — і от зараз мушу почати формальне слідство. Вночі я пригадав собі, що начальство говорило про вас як про спеціаліста з старовини і що маєте тут копати коло костьолу. От якби так, щоб ви, — Мартуля знову заговорив непевно, — побачили, чи то скелет стародавній, може, і для вас придатний? Тоді й нам в Олесніці буде спокійніше, і слідство не треба буде провадити.

Він зітхнув, скінчивши свою розповідь про подію, яка схвилювала все містечко. Дивився очікувально і з надією в очах: що розумного скаже Пйотр і чи схоче його як слідчого із цього складного становища порятувати.

— Ходімо, — Пйотр рвучко підвівся, незважаючи на заперечення сержанта, розрахувався з буфетницею, і вони обидва вийшли на вулицю. Вже не відчував тісних черевиків, мав тільки єдине бажання якнайшвидше дійти до підвалу.

Сержант вів до східної частини містечка.

У солідній кам'яниці з гарно відбудованим фасадом, на якому висіла велика вивіска «Олесніцька пральня № 1», містилися контора, приймальня і прасувальня. Перуть у тильній частині корпусу, в прибудові, — так сказав сержант, а полоскати мають у новому басейні, у будинку поруч.

Назустріч сержантові й Пйотру з-за столу схопився кремезний чолов'яга.

— Добридень вам, — привітав директора сержант. — Ми хотіли б спуститися до підвалу. Дайте, будь ласка, ключі і йдіть з нами. Пан магістр, — показав на Пйотра, — приїхав з Вроцлава і теж огляне з нами те, що вчора відкопали. З наукової точки зору.

Директор ввічливо вклонився:

— Дуже приємно. Маємо клопіт. Вся робота припинилася. А я ж підписав зобов'язання, що до двадцять другого липня басейн закінчимо. — Він був справді стурбований і заклопотаний. — А тепер через це розслідування все спізниться. Ви можете чимось зарадити, сержанте? Це не вбивство? — занепокоєно і з надією глянув на Мартулю.

— Побачимо, побачимо, — пробурмотів той.

Темним коридором дісталися до сусіднього будинку. Вузькі кам'яні сходи майже вертикально збігали вниз. Під ногами плутався кабель тимчасової електропроводки. Тьмяні лампочки ледве освітлювали шлях. Сам вхід до підвального приміщення перекривали двері з масивним замком. Директор витяг ключі. За дверима був ще один невеличкий коридор, захаращений лопатами і кошами, — ними виносили землю. Потім ще одні двері, ще один замок.