Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Треба зараз же сюди повернутися, зробити знімки, обмірити і залагодити все, — розмірковував Пйотр, незграбно вибираючись з ями. Віддав директорові ліхтарика, попросив його старанно замкнути двері і швидко подався нагору шукати сержанта.

Мартуля ретельно записував показання, вдоволений, що археолог з таким запалом взявся за справу.

— Запишіть усіх, хто тут близько крутився. Я зараз піду до готелю, принесу все необхідне. Як вернуся, зробимо опис викопу і перш за все знімки. Ну і візьмемо проби кісток. А ви, пане директор, знайдіть, будь ласка, для мене кілька слоїків з накривками і зо дві коробки. І найголовніше — якусь яскраву лампу.

До готелю було недалеко. Пйотр швидко йшов, охоплений думками про таємничий залізний перстень. Пожалкував, що відразу не зняв його. Міг би старанно оглянути його в готелі.

Невдовзі повернувся до приміщення пральні. Сержант і директор з нетерпінням чекали його. В кабінеті на столі лежали приготовлені картонні коробки і лампа на двісті ват. Утрьох зійшли до підвалу. Директор відмикав замки. Мартуля ніс коробки і сумку археолога.

Пйотр спустився в яму перший, за ним директор і міліціонер.

— Посвітіть, будь ласка. — Пйотр подав сержантові лампу, витягнув із сумки фотоапарат і нахилився над скелетом.

П'ясть із металевою обручкою щезла.

Містечко не метрополія, отож звістка про зникнення персня, всупереч присяганням директора берегти таємницю, широко коментувалася всіма жителями. Жінок, що працювали в пральні, дуже охоче стрічали в магазинах і на базарі, бо, мабуть, вони знали найбільше подробиць.

Якщо Пйотр Михальський мріяв коли про популярність і славу, то здобув їх в Олесніці за якихось кілька годин. І подумав тоді, що праця сучасного археолога має чимало спільного з працею детектива. І тут, і там треба мати інтуїцію, спостережливість, уміння пов'язувати в одне ціле, здалося б, не співставні факти. А до всього цього ще треба мати багато терпіння і щоб тобі ще й везло.

Міліція визнала справу важливою, і слідство було передано поручникові Бончковському. Приступивши до нього, поручник одразу ж мав довгу й серйозну розмову з археологом. Видно, що вони сподобалися один одному, бо після всіх службових формальностей, на які пішло півдня, домовилися стрітися ввечері у Пйотра в готелі.

Поручник прийшов у цивільному. Дуже здивувався, заставши молодого науковця босого: той саме опустив ноги у велику миску з водою.

— Замучився зовсім, — зойкнув він при появі гостя. — Сідайте зручніше, поручнику, і вибачте, що мене застали в такому вигляді. Але моє змагання з черевиками скінчилося сьогодні. Програв.

— Що, незручні чи вже рвані?

— Не хочуть рватися. З кожним днем стають дедалі міцнішими й тіснішими. На ранок будуть такі малі, що, певно, й не зашнурую.

— Щось придумаємо. У нас тут є взуттєва фабрика. Скажіть, який у вас розмір, або намалюйте свою ногу на газеті, я вранці що-небудь дістану. Які вам потрібні черевики?

— Великі. Звичайні, щоб зручно було ходити.

Пйотр витяг розпухлі ноги з миски, взув кімнатні пантофлі й одразу повеселішав. Запалив люльку.

— Дуже радий, що ви цікавитесь археологією. Живучи у цій місцевості, ви ще не раз натрапите на дивні й загадкові речі. Найчастіше ми надибуємо неоціненні викопні предмети випадково. А коли шукаємо спеціально, як от я, — найрідше вдається на щось натрапити.

— Ви приїхали сюди з якоюсь певною метою? — зацікавився поручник.

— Бачите, це досить складна справа. Знаю, чого шукаю, вірніш, — поправився він, — що хотів би знайти. Але зовсім не відаю, де саме натраплю на це. Вибрав я собі кілька районів, досить віддалених один від одного, історія яких в одинадцятому й дванадцятому століттях пов'язана з іменами трьох П'ястовичів, період князювання яких мене дуже цікавить. Ну, вам це може видатися нудним. При нагоді розкрию вам мету моїх пошуків. А сьогодні я хотів би не хвалитися мріями, а реально обдумати усе, пов'язане з отим скелетом.

— Ви мене заінтригували тим, що не відкриваєте своїх планів, що ж, почекаю. Може, довідаюсь-таки і чимось допоможу. Знаю дуже добре територію сусіднього Опольського воєводства. А тут живу вже п'ятнадцять років, врісся, так би мовити, в цю землю й охоче покопаюся в її минулому. Маю багато друзів. Не раз допомагали вони мені в розв'язанні дуже заплутаних справ.

— Щиро дякую. Зичливі люди будуть мені потрібні, без них важко в малознайомій місцевості. Я заглиблююсь в історію, але щораз частіше бачу, як переплітається вона з сьогоднішнім життям. Про це мушу пам'ятати.