Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

Підвал, в якому вони опинилися, схожий був на замкову кімнату. Треба було розібрати кілька стін, щоб утворилося таке велике приміщення. У двох місцях залишено підпори з рештків муру, які зараз, у напівтемряві, скидалися на середньовічні колони. Посеред підвалу містилася глибока квадратна яма, що зяяла чорною пусткою.

Директор увімкнув ліхтарик. Пйотр майже вихопив його з рук директора і скерував сніп світла в глиб ями. На пагорбку світлої землі, мов на катафалку, виднівся скелет.

Археолог зіскочив униз. Освітлюючи кістки, схилився над ними. Добре збереглися. Досить було одного погляду, щоб визначити: скелет належав чоловікові неабиякого зросту.

Робітники, які натрапили на нього, мусили добряче попрацювати, щоб витягнути скелет з грунту й покласти на насипу. Та їхні добрі наміри викликали в Пйотра страшенний гнів.

— Навіщо ви дозволили його зачіпати? Треба було відразу ж повідомити кого слід! Хіба ж можна отак — лопатами?! Звідки я тепер дізнаюсь, як він насправді лежав, на чому й під чим?

— Я не знав, пане магістр, — злякано виправдовувався директор. — Мені так хотілося якнайшвидше все це з'ясували.

— Якнайшвидше! — і далі кипів Пйотр. — Зараз опечатаємо вашу пральню. Пришліть-но робітників, що тут копали. Так усе порушити…

— Прошу, пане директор, — так само гостро, як археолог, мовив Мартуля, — ходімо за тими людьми, що тут копали.

Вони поспішно вийшли, схвильовані й занепокоєні тим, що сталося. Пйотр чекав такого моменту. У цьому підвалі можна сподіватися доброї археологічної знахідки. Світло ліхтарика скерував насамперед на розкопану землю. То було цікавіше, ніж кістки. Менш, ніж на одному метрі розкопок помітив землю трьох різних кольорів. Це не природні шари, просто насипи, що найцікавіше для спостереження. З світлого шару піску виколупав олівцем щось на зразок дерев'яної друзки чи шматка матерії. Під ногами було щось тверде. Каміння? Нові кістки?

— Ой директоре! — засміявся вголос. — Не швидко тут буде басейн! Багатенько метрів перекопаємо!

Спрямував світло на скелет. Оглядав уважно сантиметр за сантиметром. «Старий ти, братику, дуже старий. Втішиться сержант, коли довідається про вік твій», — задоволено роздумував він.

Раптом здригнувся. Щось йому блиснуло в очі. Що? Зуби? Невже пломба? Безглуздя! А що, як це і справді так? Він втратив самовпевненість. Знав чимало випадків, коли допускались величезні помилки у визначенні віку кісток. Тут нічого не робиться «на око», в таких випадках не місце відчуттю. Треба взяти кілька проб, надіслати спеціалістам у Познань й терпляче чекати. Спокуслива загадка, за п'ять хвилин не розшифруєш.

Почув голоси на сходах. Повернувся сержант з директором і якимись людьми.

— Це вони копали, пане магістр, — доповів сержант, як на службі.

— Навіщо ви витягли скелет? — крикнув Пйотр. — Не треба було зачіпати! Щось іще знайшли?

— Ми не знали, — виправдовувався один з робітників, — думали, що то хтось із закатованих німцями. Бо в цьому домі жили німецькі родини. Копали обережно: може, яка зброя зосталась? Але нічого не було. Слово честі, нічого.

— Лиха година, — буркнув собі під ніс Пйотр, а вголос сказав: — Сержанте, запишіть, будь ласка прізвища й адреси цих людей. Будуть потрібні.

— Єсть. Прошу за мною, — Мартуля, втрапивши у знайому йому стихію представника влади, енергійно випровадив їх з підвалу.

— Щось цікаве знайшли? — запитав занепокоєний директор.

— Цілком можливо. Але зараз я хотів би якось вилізти звідси.

— Я кину вам коші, по них легше буде вибратись, Я одразу відчув, що ви спеціаліст. Наша міліція не дала б ради.

Пйотр ще раз повільно обвів ліхтариком всю яму. Вже визначив собі певне місце для першої розкопки. Востаннє затримав світло на скелеті. Лежав прямо, з витягнутими вздовж тулуба руками. Довгі, кігтисті пальці, На одному… невже, земля? Нахилився й кінчиком олівця постукав. Задзвенів метал!

— Обережно, кидаю коші. По них ви легко вилізете.

— Хвилинку, пане директор.

Перстень на пальці був з грубого, темного металу. Олівцем зішкрябав з нього рештки землі. Не блищав. Залізо? Це було відкриття! Суть загадки! Вік і походження чоловіка. За таких умов кістки могли протриматися віками. Такі грубі, прості персні носив дехто з рицарів п'ястівських князів. Може, їх тут, глибше, лежить немало? В голові паморочилося від самої думки про таку знахідку! Але пригадав собі, що прості, залізні обручки-персні носили також заслужені есесівці. Виготовляли їх на зразок старонімецьких примітивних обручок. Такий будинок! У ньому могли роками переховувати, а потім і поховати такого есесівця. Цілком імовірно. Опам'ятався від вражень.