Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Цього досить. Прокинувся. їду.

— Коли?

— Негайно. Завтра ж.

Поїздка з Олесніци видалася над усі сподівання гарною, навіть зручною. Вантажний автомобіль забрав уранці археолога разом з робітниками й багажем. Вночі, після телефонної розмови з поручником Бончковським,

Пйотр вирішив припинити розкопки в підвалі і якнайхутчіш побачити нову випадкову знахідку в старому млині Ліготи Туловецької. До Олесніци міг повернутися будь-якої хвилини, залишив там приятеля — представника влади, котрий був найціннішою «знахідкою» і джерелом інформації.

Пйотр зійшов коло старого заїжджого двору під Немодліном, а своїх помічників відправив далі, до центру міста, щоб влаштувались у готелі. Обіцяв прибути туди ввечері. Дуже вже кортіло якнайшвидше потрапити до млина. Від шофера довідався, що коло цієї старої корчми найлегше піймати попутну машину, яка б довезла до села, де стояв млин.

«Є старі заїзди, які, навіть змінені на сучасні їдальні, не втрачають своєї чарівності», — розмірковував Пйотр, замовивши обід.

Принесли їжу. Було ще рано, отож і людей небагато, їв поволі, роздумуючи, чи не найкраще було б спершу зв'язатися з колегою Бончковського, який знав про його приїзд і, звичайно, мав чимало відомостей.

— У вас тут є телефон? — спитав у буфетниці.

— Є, на складі. Але говорити можна лише у важливих випадках.

— Маю зателефонувати до міліції, — Пйотр споважнів, — стосовно…

— Як до міліції, то будь ласка, — не дала й договорити, ввічливо показуючи дорогу.

Зв'язався з відділенням.

— Хотів би поговорити з поручником Пшибилою.

— Зараз з'єднаю.

За хвилю Пйотр почув приємний голос:

— Пшибила слухає.

— Це Пйотр Михальський, археолог, приїхав…

— Чудово. Болек вже двічі дзвонив з Олесніци, все перепитував, чи вже дісталися. Де ви зараз?

— Обідаю в старому заїзді, що над шосе, і хочу зараз дістатися до Туловіц.

— Зачекайте на мене. За годину звільнюся й приїду до вас. Разом вирушимо.

— Дуже добре. Передусім дізнаюся від вас про всі подробиці. Чекаю.

Пйотр задоволено поклав трубку, повернувся до столу.

Раптом у порожній досі їдальні стало гамірно.

— Пити і їсти, — загаласували новоприбулі.

Археологові досить було одного погляду, щоб впізнати студентську братію. Певно, мистецтвознавці. Він. знав, що нинішнього року Немодлінський повіт буде підданий старанному вивченню і описові, але гадав, що випередить студентів. Не в захваті був від цієї зустрічі. Навпаки. Це його розлютило. Любив ходити власними стежками. Студенти, що інвентаризували пам'ятники, викликали в ньому неприязнь. Потай визнавав, що їхня праця корисна, навіть необхідна, але завжди його сердив якийсь чиновницький її характер.

Видно, що вони тут уже кілька днів: одягнені в робочі спецівки. Дівчата в штанях, всі з зошитами.

Пйотр ніколи не мав нахилу до підслухування розмов, але товариство за столиком розмовляло надто голосно і слова «водяний млин», «одяг» запали йому в вухо. Вели запальну дискусію про назву тканини. Офіціантка принесла на таці тарілки з супом. Сусідній столик одразу притих.

Молоді люди швидко вгамували голод, і знову вибухнули жваві розмови. Пйотр не витримав, підвівся й підійшов до сусіднього столика.

— Вибачте, почув уривки розмови. Тема мене цікавить. Не дуже вмію підслухувати, то, може, дозволите присісти?

Студенти здивовано глянули на нього.

— Ви з газети? — запитала руда дівчина.

— Не зовсім, — щиро признався. — Але цікавить мене знахідка, — говорити про свій фах не мав бажання.

— А ви схожі на детектива. Окуляри, люлька, темний светр, — докинула інша. — У нас уже є один міліціонер. Йде по сліду вже кілька днів.

— Шукаю тему для сценарію, — блискавично збрехав Пйотр. — Може б, ви трохи детальніше розказали?

— Охоче поділимося з вами усім, що знаємо.

Принесено повну тацю гарячих гуляшів. Товариство знову почало наминати їжу. Пйотр з цікавістю спостерігав за молоддю. Відчув себе враз старим і поважним науковцем, а ще ж так недавно сам рахував цеглини під час літньої практики.

— Отож, прошу вас, — почала руда дівчина, швидко ковтаючи гарячу картоплю, — давним-давно збудовано в Ліготі водяний млин. Було то anno domini? — І тут зиркнула вона на неголеного здорованя.

— Здається, 1763 року, — кинув хлопець, не перестаючи жувати.

— Стара, чудова будівля. Двоповерхова, на кам'яних склепінчастих підвалах. Прямокутна, на два потоки, з дерев'яним перекриттям.