Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Що будеш робити зараз, Моніко?

— Знову — в архів. Зробила багато цікавих записів. Покажу тобі, мені потрібна твоя порада,

— Я до твоїх послуг. А тепер подивлюсь, що там роблять мої в Арсеналі, і вільний. Може, разом пообідаємо? Там, де вчора, гаразд?

— Гаразд. Захоплю свої нотатки, маю дуже цікаве питання…

— Поговоримо в спокійній обстановці. Проведу тебе до ринку.

Виходячи із замку через одну з баштових сходових кліток, наткнулися на фотографа. Гжегож метнув на них не дуже люб'язний погляд, холодно вклонився Пйотрові, а минаючи Моніку, просичав: «Нерозлучна парочка!»

Здвигнула плечима й узяла Пйотра під руку.

— Бачу, що Гжегож викличе мене тепер на поєдинок.

— Було б вельми потішно. Забезпечу вас зброєю.

Ще ніколи жодна дівчина не подобалася Пйотрові так сильно, і це він відчув з першого погляду. Знав, що то не лише її врода справляє таке враження, а й манера поводитися, говорити, навіть оті нотатки стосовно млина, — все імпонувало йому. По очах Моніки бачив, що й вона симпатизує йому. І це було так добре! Розсталися на ринку.

А в Арсеналі робота була в розпалі. Група студентів-мистецтвознавців явно не мала чим зайнятись, тож забавлялися вони анекдотами та кепкували один з одного. А в Марціняка та Кегеля праця солідна: старанно наносили на аркуші розміри цегли підвалів та підмурків. Пйотр встиг уже побіжно визначити шістнадцять порід матеріалу, що з нього вибудовано Арсенал. На перших порах використовувалася цегла значно старіша, ніж сама споруда. З якоїсь розібраної будівлі? Чому? Що було знищено?

— Пане магістр, може б, піти випити пивця? Холодно в цих підземеллях, та й побалакати треба, — запропонував Марціняк.

— Слушно, Юзеку, кажеш, — підтримав Кегель. — Ще два дні, і роботі — fertig [1] Fertig — кінець (нім.). , — старанно витирав руки.

— Що ж, ходім, — Пйотрові теж схотілося пива.

Кіоск стояв недалеко від Арсеналу.

Потягували гіркуватий напій просто з пляшок. Небалакучий звичайно Кегель сьогодні розговорився.

— Здається, в замку зібрано багато цікавих речей. Ви бачили? Якийсь меч з млина, кажуть, ще королів польських пам'ятає, старий.

— Еге, з часів заснування Немодліна, з XII століття, — пояснив Пйотр, — але якщо це вас так цікавить, то є ще й дуже старі костьольні ліхтарі.

— Дуже цікаво, — погодився Кегель, — а ви вже знаєте, що з тією п'ястю з Олесніци? Там теж був старовинний перстень, правда? Може, знайшли? Хто б то міг зробити? — запитав.

— А може, це ви? — розсміявся Пйотр, дивлячись на Кегеля і Марціняка. — Ну, — додав серйозним тоном, — незабаром усе буде відомо. Міліція цим займається, і вже багато що знає…

— Ще довго ми тут пробудемо? — перебив їх Марціняк, що досі мовчав, і уважно поглянув на Пйотра.

— Кілька днів. А потім Вроцлавське воєводство. Влень, Болькув і Львувек Шльонський.

— Може, буде щось цікавіше од цих цеглин? — зацікавився Кегель. — Вже хочу копати.

— Може. На те й розраховую. На щось старовинне і справді польське.

— О, пане магістр, — пожвавішав раптом Марціняк, побачивши жінку, що наближалася до них, — йде моя сестра. Сьогодні приїхала. Зараз познайомлю вас.

Пйотр з цікавістю стежив за енергійною ходою невисокої білявки.

— Марціняківна, — сміливо простягла маленьку, пухку руку Пйотрові, показуючи ямочки на щоках. — Рада, що ви дозволили приїхати до брата. Хотіла б трохи з вами поїздити, якщо не буду заважати.

— Та ні, — відказав, — я чув, ви в педагогічному і щось там задали вам на канікули? Ваш брат згадував про це, але він такий небалакучий, що й досі як слід не знаю, що ви хочете робити, — з приємністю дивився на гарне личко, блакитні веселі очі й кирпатий носик. Вона була повною протилежністю смаглявій, чорноволосій Моніці.

— Задали нам на канікули кілька тем для опрацювання. На вибір. Я мала писати про наше місто, але як брат пішов до вас працювати, то подумала, що краще було б взяти іншу тему, — про польські пам'ятки старовини на Шльонську. Сама, однак, не справлюся, часом вас турбуватиму, гаразд? З усього факультету ніхто такої теми не взяв. Тяжка. Це мені лише так пощастило.

Пйотр приязно всміхався. Гарний вигляд мала ця майбутня вчителька. Не в приклад похмурому братові.

— Охоче допоможу вам. Але де ви будете жити? — поцікавився співчутливо.

— У мене тут подруга. Ночуватиму в неї. Всюди дам собі раду. Будь ласка, не турбуйтесь. Часом тільки трохи потурбую вас і попрошу поправити те, що напишу.

— Чудово. А поки що огляньте в Немодліні дещо. Замок тут хороший, і Арсенал вартий уваги.