Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— А ти чудово все розіграв, бебі, — сказав він. — Певно, в тебе щось таке є, про що нам не повідомили.

Машина повільно рухалася тихою вулицею, уздовж якої росли перцеві дерева, що переплелися верхівками, утворюючи зелене шатро. Сонце виблискувало крізь їхні верхні гілки з тонким листям. Покажчик на розі свідчив, що це Вісімнадцята вулиця.

Хемінгуей сидів за кермом, я поруч. Він їхав дуже повільно, замислившись про щось.

— Що ти йому розповів? — нарешті спитав він.

— Я сказав, що ви з Блейном приїхали до Амтора, забрали мене, потім випхали з машини і огріли по потилиці. Решту розповідати не став.

— Навіть про ріг Двадцять третьої і Дискансо?

— Ні.

— А чому?

— Подумав, що ти допоможеш мені більше, якщо я промовчу.

— Цілком слушно. Ти справді хочеш їхати до Стілвуд-Хейтсі, чи то був просто привід?

— Вважай, що привід. Насправді я хочу дізнатися, чому ви запхнули мене до тієї психушки і чого мене там тримали?

Хемінгуей думав. Він мислив так інтенсивно, що м'язи його обличчя перекочувалися мов маленькі кульки під сіруватою шкірою.

— Отой Блейн, — сказав він, — це ж шмат відрубаної гомілки. Я й гадки не мав, що він ударить тебе, але я й не думав, що ми тебе відпустимо. Ми діяли так, бо добре ставимося до цього штукаря Амтора і не дозволяємо іншим турбувати його. Ти б здивувався, аби знав, скільки людей хочуть цього.

— Вже здивувався.

Він повернув голову. Його сірі очі нагадували грудочки льоду, тоді одвернувся і став дивитися крізь брудне переднє скло, знову глибоко замислившись.

— Ці старі копи часом відчувають непереборне бажання шандарахнути когось по потилиці, — промовив він. — Їм просто кортить розкроїти комусь макітру. Хай йому грець, як я злякався. Ти звалився, мов лантух із цементом. Я не стерпів і сказав Блейну все, що думав. Потім ми повезли тебе до Сондерборга, бо це було поруч. До того ж він непоганий хлопець і міг подбати про тебе.

— Амтор знав, що ви повезли мене туди?

— Якого біса? Це була наша ідея.

— Тому що Сондерборг непоганий хлопець і міг подбати про мене? До того ж ніякого галасу, ніяких свідчень з його боку, аби я став скаржитися. Адже скаржитися у вашому гарненькому містечку — все одно, що плювати проти вітру.

— Хочеш вдатися до силових прийомів? — задумливо спитав Хемінгуей.

— Ні, — відповів я, — Один раз у житті ти теж цього не зробив, а зараз твоя служба висить на ниточці. Ти сам бачив це по очах шефа, коли ми розмовляли. Я б не завітав до нього, аби не мав підтримки. Цієї подорожі теж не було б.

— О'кей, — промимрив Хемінгуей, сплюнувши у відкрите вікно. — По-перше, я тоді зовсім не мав наміру демонструвати силу, хіба що пожартувати. А що по-друге?

— Блейн справді хворий?

— Авжеж, — хитнув головою Хемінгуей, але смутку на його обличчі не було. — Позавчора у нього запекло усередині, апендикс розірвало раніше, ніж його вирізали. Шанс вижити є, але не дуже швидко. Нам справді було б шкода втратити його. Такі хлопці, як Блейн, окраса будь-якого поліцейського підрозділу.

Мені здалося, що останні слова Хемінгуей ніби пережував і виплюнув разом зі слиною у вікно.

— О'кей, — позіхнув він, — питай далі.

— Коли це не заважатиме роботі, яку я виконую.

— Приватну?

— Так.

— О'кей, що тобі треба?

— Що за рекет у Сондерборга?

Хемінгуей зняв руки з керма і знову сплюнув у вікно.

— Ми зараз на гарній вулиці, чи не так? Гарні будинки розкішні садки, чудова погода. Ти, певно, не раз чув про продажних копів, чи не так?

— Доводилося.

— О'кей. А скільки копів живе на таких ось вулицях, зі старанно доглянутими галявинами і квітниками? Я можу назвати чотири чи п'ять прізвищ — усі вони колишні працівники, які не гребували хабарями. Такі ж копи, як я, живуть у панельних будинках десь на віддаленій околиці міста. Хочеш подивитися, де я мешкаю?

— І що ти цим доведеш?

— Послухай, друже, — довірливо промовив мій співрозмовник, — ти мене тримаєш на гачку, але той може зламатися. Копи продаються не за гроші. Я маю на увазі — не завжди за гроші. І не так уже й часто. Вони стають часткою системи. Їх так чи інакше заарканюють, коли примушують робити те, що комусь дуже потрібно. Отой тип, що сидить у розкішному затишному кабінеті, у чудовому костюмі, від якого принадто пахне віскі (між іншим, той йолоп думає, — що коли жувати зернята кардамону, тоді від нього тхнутиме фіалками, а не віски). Так от: цей тип теж не головний, не він командує. Збагнув?