Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— Я вскочив у халепу. Може, зустрінемося сьогодні увечері?

— Стривай… сьогодні… Господи, який сьогодні день?

— Краще я зателефоную пізніше, — запропонував я, — бо не певний, що зможу. Сьогодні — п'ятниця.

— Брехун. — У трубці знов пролунав хрипкий тихий сміх. — Сьогодні — понеділок. У ту ж годину, на тому ж місці. І не здумай знов обдурити мене.

— Краще я перетелефоную.

— Краще приходь туди.

— Не можу обіцяти. Зателефоную пізніше.

— Бачу, з тобою важко домовитися. Може, я взагалі дурна, що роблю це.

— Гадаю, що так.

— Чому?

— Я людина небагата, але я за все плачу сам. А це не так вже й легко, як тобі здається.

— А щоб тебе чорти взяли! Коли тебе там не буде…

— Я сказав — зателефоную.

— Усі чоловіки однакові, — зітхнула вона.

— Як і всі жінки. Крім перших дев'яти…

Вона ще раз чортихнулася і кинула трубку. Шефові очі так повилазили з орбіт, що здавалося, ніби вони на шарнірах. Тремтячою рукою він наповнив келихи і один із них підсунув мені.

— Он як воно значить, — задумливо мовив він.

— Її чоловікові байдуже, — сказав я. — Не звертає уваги.

Він проковтнув рідину з дещо ображеним виразом і задумливо почав лущити зернята кардамону. Ми випили ще раз за чесні очі одне одного. Шеф із жалем прибрав пляшку та келихи і натиснув на кнопку виклику.

— Якщо Гелбрайт у приміщенні, хай зайде до мене. Якщо ні, знайдіть і перекажіть, щоб він зв'язався зі мною.

Я підвівся, відімкнув двері і повернувся на своє місце. У двері хтось постукав. Шеф гукнув, щоб заходили, і на порозі виріс Хемінгуей.

Він неквапом підійшов до столу і завмер трохи осторонь, дивлячись на шефа Уокса з належною улесливістю.

— Познайомся з містером Філіппом Марлоу, — дружньо сказав шеф. — Приватний детектив із Лос-Анджелеса.

Хемінгуей трохи повернувся і подивився на мене. Він наче вперше бачив мене. Ми простягли одне одному руки, і він знову переніс свою увагу на шефа.

— Містер Марлоу розповів мені дивну історію, — сказав шеф з такою ж самою підступністю, з якою Рішельє ховався за гобеленами, — про людину на ім'я Амтор, що мешкає у Стілвуд-Хейтсі. Певно, один із дурисвітів, що ворожать на магічних кристалах. Виявилося, що Марлоу поїхав до нього, а ти з Блейном випадково теж опинився там і між вами сталося якесь непорозуміння. Деталі я не пригадую. — Шеф подивився у вікно із незворушним виглядом людини, яка забуває дрібниці.

— Це якась помилка, — відповів Хемінгуей. — Я ніколи раніше не бачив його.

— Справді, сталася якась помилка, — вів своєї шеф. — Дріб'язкова, але все ж таки помилка. Містер Марлоу не надає їй особливого значення.

Хемінгуей знову глянув на мене. Його обличчя все ще було скам'яніле.

— Його зовсім не обходить та помилка, — казав далі шеф. — Він зацікавлений у тому, щоб поїхати до Амтора, який живе у Стілвуд-Хейтсі, і побачитися з ним. Він би хотів, щоб хтось його супроводив. От я й подумав, що ти міг би це зробити. Містер Марлоу просив, щоб із ним хтось був і простежив, аби його не обдурили. Здається, у містера Амтора дуже спритний охоронець, тому містер Марлоу побоюється, що без сторонньої допомоги він не обійдеться. Як ти гадаєш, вдасться тобі з'ясувати, де живе той Амтор?

— Авжеж, — відповів Хемінгуей, — але Стілвуд-Хейтс за межами нашого району. То це особиста послуга вашому приятелю?

— Вважай, що так, — відповів шеф, роздивляючись великого пальця на лівій руці. — Цілком зрозуміло, що нічого протизаконного робити не слід.

— Звісно, — сказав Хемінгуей. — Коли треба їхати?

Шеф очікувально подивився на мене.

— Не погано б зараз, — промовив я. — Якщо це влаштовує містера Гелбрайта.

— Я роблю те, що мені накажуть, — відповів Хемінгуей. Шеф став оглядати Гелбрайта, наче хотів почистити та причесати його.

— Як ся має капітан Блейн? — спитав він, жуючи зернятко кардамону.

— Погано. Прорив апендициту, — сумно відповів Хемінгуей, — стан — критичний.

Шеф похитав головою, тоді вхопився руками за крісло і витяг себе з нього і звівся на ноги.

— Гелбрайт потурбується про вас, Марлоу, — сказав він, простягнувши здоровенну рожеву долоню над столом. — Ви можете покластися на нього.

— Ви сама люб'язність, шефе! — промовив я. — Навіть і не знаю, як дякувати вам.

— Не треба ніякої дяки. Завжди радий допомогти другові мого друга, — підморгнув він мені.

Хемінгуей дуже добре усе помітив, але нічого не сказав, тому я не знаю, як він це розцінив.

Ми рушили, а нам у спину линуло ввічливе бурмотіння шефа, яке майже винесло нас з кабінету. Двері зачинилися. Хемінгуей пильно оглянув хол, а тоді подивився на мене.