Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— Ану, кажи! — просичала вона. — Кажи швидше!

Я подивився на револьвер, а револьвер дивився на мене. Не дуже упевнено, правда, тому що рука, яка його тримала, чим далі, тим більш тремтіла. Але очі горіли, як і раніш. У куточках рота з'явилися бульбашки слини.

— Ми б могли працювати разом, — сказав я.

Нижня щелепа і револьвер опустилися одночасно. Я стояв за кілька дюймів од дверей, і поки револьвер дивився у підлогу, вислизнув у них і швидко побіг коридором.

— Подумайте про це! — гукнув я.

У відповідь не почув жодного звуку.

Проминув хол та вітальню і вийшов з будинку. Поки простував доріжкою, мене не покидало дивне, не дуже приємне почуття. М'язи на спині напружилися, хоч нічого не сталося.

Я неквапом вийшов на вулицю, сів у машину і поїхав.

Був останній день березня, але спека стояла, як улітку. Мені навіть захотілося зняти пальто.

Коли під'їхав до 77-ї поліцейської дільниці, двоє копів поралися біля патрульної машини, що стояла якраз напроти. Я пройшов крізь двері-млинок і спитав у чергового лейтенанта, що сидів за бар'єром, переглядаючи список арештованих, чи в себе лейтенант Налті. Той відповів, що цілком ймовірно, і спитав, чи я друг Налті. Я запевнив, що саме так. «Гаразд, — сказав він, — тоді йдіть до нього».

Я піднявся вибитими сходами, пройшов коридором і постукав у двері кабінету. Почувши голос, відчинив двері й зайшов до кімнати.

Налті сидів на одному стільці, поклавши ноги на другий. Він колупався у зубах і уважно роздивлявся великого пальця на лівій руці, яку тримав перед собою. Як на мене, з пальцем було все гаразд, але Налті похмуро втупився в нього, ніби бачив там щось страшне.

Потім лейтенант опустив руку і втупився в мене. На ньому був темно-сірий костюм. На столі лежав недопалок сигари, чекаючи, коли Налті облишить колупатися в зубах і візьметься за нього.

Я вибрав стільця з подвійним м'яким сидінням, сів і встромив у рота сигарету.

— Ти, — сказав Налті і подивився на зубочистку, щоб побачити, наскільки він її згриз.

— Ну що? Пощастило?

— Маєш на увазі Лося? Я ним більше не займаюся.

— А хто ж?

— Ніхто. І навіщо? Цей тип злиняв. Ми сповістили про нього по телетайпу, передали опис і прикмети. Він, певно, вже давно у Мексіці.

— А що він такого накоїв? Убив нігера. Гадаю, що це можна кваліфікувати тільки як провину — і все, — сказав я.

— Усе ще цікавишся? І не набридло? Я думав, ти працюєш. — Його безбарвні очі ковзнули по моєму обличчю.

— У мене була робота вчора увечері, але вона скінчилася. Фотокартка дівчини у костюмі П'єро ще у тебе?

Він понишпорив на столі, нарешті знайшов її під прес-пап'є і подав мені. Я глянув на дівоче обличчя. Воно й справді було привабливе.

— Вона, — сказав я. — Якщо фото не потрібне для досьє, я заберу його.

— Звісно, воно мало бути у досьє, — погодився Налті. — Я просто забув про нього. Ну що ж, ховай у капелюха. Бо досьє вже здав.

Я поклав фотокартку у внутрішню кишеню й підвівся.

— Ну оце й усе, — безжурно промовив я.

— Але тут щось тхне, — похмуро пробурмотів Налті.

Я глянув на недопалок сигари, що лежав на столі. Налті простежив за моїм поглядом, кинув зубочистку на підлогу і затис сигару у зубах.

— Я мав на оці не сигару.

— Розумію, це твоє передчуття, коли раптом я щось узнаю, то неодмінно сповіщу тебе.

— Усяке може статися. А зараз мені потрібен тайм-аут, — сказав Налті.

— Той, хто так тяжко працює, заслуговує на відпочинок.

Налті запалив сірника, черкнувши ним по нігтю великого пальця, і дуже зрадів, що йому це вдалося з першого разу. Потім розкурив сигару і глибоко затягнувся.

— Я пожартував, — сказав я і вийшов з кабінету.

У холі й усьому будинку було тихо. Я спустився вниз. Перед будинком, як і раніше, ті самі копи копирсалися у машині. Я поїхав до бульвару Голлівуд.

Ледве переступивши поріг свого кабінету, почув телефонний дзвінок.

— Слухаю, — сказав я.

— Я розмовляю з містером Філіппом Марлоу?

— Так, це я.

— Вам телефонують з вілли місіс Левін Локрідж Грейл. Місіс Грейл хотіла, щоб ви приїхали до неї, коли вам зручно.

— Куди?

— Бей-Сіті, Астер-Драй, вісімсот — шістдесят два. Чи я можу передати, що ви прибудете протягом години?

— Ви містер Грейл?

— Ні, сер, я — секретар.

— Коли почуєте дзвінок у двері, знайте — то я.

Астер-Драй розташовано поряд з океаном. І хоча звідти океан не видно, повітря насичене його подихом. Шосе плавно повертає уздовж підніжжя пагорба і прямує далі. Астер-Драй — наче демаркаційна лінія: з одного боку, у пологій частині, — звичайні будинки, а з другого, там де каньйон, — розкішні вілли, оточені стінами у двадцять футів заввишки із суцільно металевими воротами та фігурними кованими хвіртками. За огорожами, якщо вам пощастить туди потрапити, ліхтарі денного освітлення — зовсім безшумні, бо містяться у спеціальних контейнерах. Їх можуть дозволити придбати собі тільки представники вищого стану.