Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— Навпаки — дуже старий і занедбаний, — відповів я. — Як на мене, п'ятнадцяти тисяч з лишком вистачить, аби купити ділянку разом із ним.

— Справді, дивно. Тому що заставна поновлювалася тільки чотири роки тому.

— О'кей. Кому належить закладна? Якійсь компанії?

— Ні, особі. Ту людину звуть Ліндсей Маріотт, неодружений. Все?

Я не пам'ятаю, що відповів йому, як дякував. Хочу сподіватися, що гречно. Потім довго сидів, утупившись у протилежну стіну.

Раптом мій шлунок нагадав про себе — я відчув голод. Спустився до кафе у «Менсон-Хаузі», з'їв ленч, а тоді пішов на зупинку і взяв свою машину.

Спочатку поїхав на південь, потім на захід уздовж 54-ї Західної авеню. Але цього разу в мене з собою не було чого випити.

Квартал мав такий самий вигляд, як і раніш. На вулиці — нікого. Тільки два форди, кілька порожніх контейнерів для сміття та курява на розі вулиць. Я повільно проїхав повз будинок номер 1644, зупинився недалеко від нього і почав вивчати сусідні будинки навколо. Потім вийшов з машини і повернувся до будинку. Знов, як і тоді, подивився на пальму і засмічений газон, що їх давно не поливали. Будинок здавався порожнім, але десь-найпевніш це було не так. Крісло-гойдалка так само самотньо стояло на веранді, як і вчора. На доріжці лежав зім'ятий папірець. Я нахилився, підняв його і притис до ноги, щоб розправити. І тут краєчком ока помітив, що у сусідньому будинку гойднулася штора.

Знову ця стара цікава Варвара… Я позіхнув і ще глибше насунув капелюха на лоб. Довгий ніс старої майже розплющився об скло. Над ним стирчало сиве волосся та очі — ох, ці очі! Навіть зі свого місця я їх добре роздивився. Неквапом рушив доріжкою, а очі невідступно стежили за мною. Тоді я повернув до будинку, піднявся дерев'яними сходами і подзвонив. Двері рвучко відчинилися, ніби були на пружині. Переді мною стояла стара, худорлява жінка, з підборіддям, як у кролика. Примружені очі мерехтіли, наче світло на воді. Я підняв капелюха:

— Це ви повідомили поліцію про місіс Флоріан?

Жінка холодно роздивлялася мене — ніщо не минуло її уваги. Навіть ледь помітна дірочка від молі на моєму правому плечі.

— Я не кажу, що то була я, молодий чоловіче. Але й не тверджу, що не я. Хто ви такий? — В неї був різкий, гугнявий голос, наче спеціально призначений для неприємних розмов.

— Я детектив.

— Боже! Чого ж ви раніше не сказали? Що вона зараз робить? Я нічого не бачила, хоч ні на мить не відходжу від вікна. Навіть у магазин замість мене ходив Генрі. А звідти — жодного звуку не чути.

Стара відчинила другі двері, обтягнуті сіткою, і пропустила мене всередину. В холі пахло мастилом для меблів. Його було заставлено меблями темного кольору — колись дуже пристойними: багато інкрустованими, із витребеньками та зубцями по боках. Усе, до чого можна було торкнутися, вкривали мережані серветки.

— Де я вас бачила раніше? — раптом спитала стара. В її голосі забриніла підозра. — Я певна, що бачила. Мабуть, ви той…

— Саме так. Але я — детектив. А хто такий Генрі?

— О, це чорний хлопчик у мене на побігеньках. Ну, то чого вам треба, молодий чоловіче? — спитала вона, обсмикуючи чистого біло-червоного фартуха, і гостро глянула на мене. Потім двічі, ніби перевіряючи, клацнула штучними щелепами.

— Скажіть, заходили до вас офіцери поліції після того, як побували у місіс Флоріан?

— Які офіцери?

— У формі, — терпляче пояснив я.

— Так, забігали на хвильку. Але вони самі нічого не знали.

— Спробуйте описати того здорованя із револьвером, якого ви побачили в кімнаті місіс Флоріан, а тоді зателефонували до поліції.

Стара жінка, не вагаючись, дуже точно описала його. Без сумніву, то був Меллой.

— Що в нього за машина?

— Невелика. Насилу туди запхався.

— Це все, що ви можете сказати? Він — убивця!

Жінка роззявила рота, але по очах було видно, що вона страшенно зраділа.

— Господи! Я б охоче розповіла, але не розуміюся на машинах. Убивця, ви кажете? У нашому місті порядна людина не може ані хвилинки жити спокійно. Коли я приїхала сюди двадцять два роки тому, ми майже не замикали дверей. А тепер? Гангстери, запроданці з поліції та політичні діячі трощать одне одного з кулеметів. Так люди подейкують. Просто жах — ось що я вам скажу, молодий чоловіче.

— А що вам відомо про місіс Флоріан?

— Вона поводиться зовсім не по-сусідськи, — скривилася стара. — До пізньої ночі не вимикає радіо. Співає. Ні з ким не розмовляє. — Жінка нахилилася до мене. — Я не певна, але мені здається, що вона п'є.