Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

Я зрозумів, що дівчина не боїться і буде невблаганною.

— Мене звуть Марлоу. Філіпп Марлоу. Приватний детектив.

— Он ви хто! Коли це правда — доведіть.

— Тоді доведеться дістати гаманця.

— Дзуськи! Хай ваші руки будуть там, де вони є. Ми ще дійдемо до доказів. Ну, так що тут сталося?

— Можливо, він ще не вмер.

— Не сумнівайтеся, вмер. Я бачила його мозок. Ну, так що тут сталося, містере? Кажіть, і хутчіш.

— Я вже сказав. Може, він ще живий. Треба піти й подивитися.

Я ступив ще крок уперед.

— Якщо ви зараз поворухнетесь, я вас пришию!

Я знову ступив крок. Світло ліхтарика трохи гойднулося. Певно, дівчина відступила.

— Ви ризикуєте, містере, — мовила вона. — Гаразд, йдіть уперед, а я за вами. Здається, вам таки погано. Аби не це…

— Ви б мене пристрелили, — закінчив я за неї. — Я геть знесилений. Тому нічого дивного, що в мене синці під очима.

— Ви жартуєте, як сторож у моргу.

Я відвернувся від променя, що бив мені просто в обличчя, і він тієї ж миті впав на землю переді мною. Я пройшов повз її малолітражку: таке собі маленьке авто, чистеньке й охайне, що виблискувало під світлом у легкому тумані. Я ступав далі, аж до путівця, доки ми не минули поворот. Зовсім поруч я чув легкі кроки. Промінь ліхтарика світив мені просто під ноги. Навкруги не було чутно нічого, крім наших кроків та дихання дівчини. Свого дихання я не чув,

Ми йшли схилом. Десь на половині його я глянув праворуч і помітив ногу. Дівчина скерувала туди світло. Там лежав Маріотт. Я мав би його побачити, коли шукав машину, але я йшов, уткнувшись носом у землю, намагаючись розгледіти за допомогою ліхтарика-авторучки сліди шин.

— Дайте-но мені вашого ліхтарика, — попросив я, обернувшись.

Вона мовчки вклала ліхтарика в мою руку. Я опустився на коліна. Крізь тканину штанів відчув холодну і вологу землю.

Маріотт лежав на спині біля кущів, він скидався на велику купу шмаття. У тому, що його вбито, сумніву не було. Його обличчя не нагадувало обличчя колишнього Маріотта. Волосся темне від крові, усе в червоних плямах та в чомусь сірому та слизькому.

За моєю спиною важко дихала дівчина. Але вона мовчала. Я навів ліхтарика на його обличчя. Не обличчя, а суцільне місиво. Одна рука була відкинута і застигла із скарлюченими пальцями. Пальто задерлося, ніби він кудись котився, коли падав, ноги схрещені. У куточку рота масно виблискував темний струмочок крові.

— Посвітіть трохи мені, — сказав я, віддаючи дівчині ліхтарика. — Звісно, коли вас не нудить від цього видовища.

Вона мовчки взяла ліхтарик і тримала його так спокійно, ніби їй доводилося не раз бачити вбитих. Я знову витяг свій ліхтарик-авторучку і почав вивчати вміст кишень Маріотта, намагаючись не поворухнути тіла.

— Не слід цього робити, — різко сказала вона, — його не можна торкатися, доки поліція не приїде.

— Вельми слушно, — відповів я. — А хлопці з патрульної машини, звісно, не повинні нічого торкатися, доки не з'являться експерти. А ті, у свою чергу, ні до чого не підійдуть, поки коронер не побачить тіло і фотографи не зроблять знімків на пам'ять і доки не будуть зафіксовані відбитки пальців. А ви знаєте, скільки часу на все це треба, витратити отут, га? Години зо дві.

— Добре, — сказала вона. — Здається, ви знову маєте слушність. Певно, ви розумієтесь на цьому. Мені здається, хтось мав дуже сильно його ненавидіти, щоб так розтрощити голову.

— Гадаю, тут немає нічого особистого, — промимрив я. — Дехто просто полюбляє трощити голови. От і все.

— Вам видніше, але мені важко це уявити, — в'їдливо відповіла дівчина.

Я заходився оглядати його одяг. В одній з кишень штанів були дрібні гроші та кілька купюр, а у другій — шкіряний футляр для ключів та складаний ніж. У лівій задній кишені — ще один гаманець. Теж із грошима. Крім того, страхова картка, посвідчення водія і дві розписки. У кишені піджака: сірники, золотий брелок, пристебнутий до нього олівець, два батистових носовички, такі тоненькі, білі та хрусткі, що нагадували сніг, і портсигар з емаллю. Саме з нього він виймав коричневі, з золотим обідцем південноамериканські сигарети з Монтевідео. У внутрішній кишені був ще один портсигар, якого я раніше не бачив. Каркас виготовлено з тонесенької, майже непомітної підробки під черепашачий панцир. Я відкрив його — всередині лежали три великі цигарки, які утримувалися широкою гумовою стрічкою. Я помацав їх: вони здавалися старі, пересохлі й напівпорожні.