Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

Коли я залишив свій офіс, був час обіду.

Вже посутеніло, коли я приїхав у Монтемар-Віста. Але вода ще виблискувала вдалині, широкими рівними валами накочувався прибій. Зграї пеліканів, мов бомбардувальники, пікірували і розбивали край пінистої хвилі. Одинока яхта прямувала в гавань для човнів у Бей-Сіті. За нею розстелялася безмежна пурпурно-сіра гладінь Тихого океану.

У Монтемар-Віста, що розташувався на віднозі гори, було кілька десятків будинків — різних розмірами і формою. Вони стриміли то там, то там якось безладно, а поміж ними уздовж берега тулилися маленькі кафе.

Упритул до пляжу бігла стрічка шосе, над якою височіла широка бетонна арка — міст для пішоходів. З боку автостради круто піднімалися вгору бетонні сходи з оцинкованими з одного боку поручнями. За аркою — чистеньке й веселе придорожнє кафе, про яке казав мій клієнт. Пластикові столики на металевих ніжках під смугастими тентами були порожні. Якась темноволоса жінка ліниво курила й задумливо дивилася на океан. Перед нею стояла пляшка пива. Фокстер'єр робив своє біля одного з металевих стільців, певно, сплутавши його з ліхтарним стовпом. Вона по-доброму картала собаку, коли я проїжджав мимо, шукаючи місце, щоб припаркувати машину.

Повернувшись назад до арки, я почав підніматися сходами. Це чудова прогулянка для тих, хто полюбляє хекати. До вулиці Кабрільйо вело 280 сходинок. Вітер понаносив на них піску. Поручні були вологі й холодні, мов жаб'яче черево.

Коли я піднявся сходами нагору, вода вже не виблискувала, з океану дув бриз, кружляли чайки. Я сів на вологу холодну сходинку, витрусив із черевиків пісок і вирішив трохи віддихатись. Відпочивши, одірвав прилиплу до стіни сорочку і подався до освітленого будинку — єдиного поблизу сходів.

Це був затишний невеликий будинок, до парадних дверей вели з'їдені сіллю кручені сходи. Над дверима висіла імітація каретного ліхтаря. Унизу під будинком містився гараж. Двері його були відчинені. Світло ліхтаря скоса падало на чорну хромовану машину завбільшки з катер.

На носі радіатора, спершись на хвоста, виблискував койот. Замість емблеми фірми на ньому були вигравіювані ініціали власника. Машина мала кермо з правого боку, певне, вона коштувала дорожче за будинок.

Я піднявся крученими сходами і, не знайшовши дзвінка, постукав молоточком у залізну тигрову голову на дверях. Стукіт розтанув у вечірньому тумані. Кроків у будинку я не почув. У мене задубіла спина від вологої, спітнілої сорочки. Двері безшумно розчинилися. Переді мною стояв високий блондин у білому фланелевому костюмі з фіолетовим шарфом на шиї.

На вилозі білого піджака було приколото волошку. Білий одяг робив його світло-блакитні очі ще більш безбарвними. Навколо засмаглої товстої, наче жіночої, шиї пов'язано фіолетовий шарф. Риси його обличчя трохи грубуваті, але гарні. На зріст він був не вищий за мене — десь футів шість. Світле волосся укладене трьома хвилями, бозна-чого воно таке хвилясте — чи саме по собі, чи від майстерної стрижки. Воно враз нагадало оті сходи, якими я дерся сюди. Мені не сподобався цей самовпевнений випещений чоловік, що може дозволити собі носити фланелевий костюм із фіолетовим шарфом та волошкою у петельці.

Він кахикнув, глянув через моє плече на примерклий океан. Відчужено, спогорда спитав:

— Чого треба?

— О сьомій годині, — нагадав я йому. — Як бачите, я приїхав хвилина у хвилину.

— Так, ви не спізнилися. Ваше прізвище… — Він зробив паузу, зсунув брови, силкуючись згадати, але марно. Я дав йому змогу трохи помучитися, а тоді сказав:

— Я Філіпп Марлоу, саме ним був і кілька годин тому.

Його швидкий невдоволений погляд ковзнув по мені. Здавалося, він чекав ще якогось підтвердження моєї особи. Тоді ступив назад і холодно проказав:

— О, так! Саме так! Заходьте, Марлоу. Мого слуги сьогодні немає.

Він торкнувся дверей кінчиком пальця, наче побоювався забруднитися.

Я пройшов повз нього, відчуваючи запах парфумів. Він зачинив двері. Ми були на низькій галереї з залізними поручнями, які з трьох сторін оточували велику вітальню. З четвертого боку стояв камін, де потріскував вогонь. Уздовж галереї тягнулися книжкові полиці і виблискували металеві статуетки на підставках.

Ми зійшли сходами, які мали три сходинки. На підлозі килим, нога тонула в ньому по кісточку. У вітальні стояв зачинений концертний рояль. Збоку на ньому на серветці з червоного оксамиту височіла срібна ваза з трояндою. Кімнату було зі смаком обставлено гарними м'якими меблями, багато пуфів із золотими китицями для сидіння. У затишному кутку стояв диван, вкритий смугастим покривалом. У таких кімнатах люди розважаються чи ведуть приємні бесіди, потягуючи абсент із грудкою цукру через соломинку. Тут можна було розважатися, відпочивати, тільки не працювати.