Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— Ти вже йдеш?

Я вже був біля дверей:

— Мені треба додому, прийняти ванну, прополоскати горло. Опорядитися.

— Ти часом не захворів?

— Ні, я просто брудний, — відповів я. — Страшенно брудний.

— Чого тобі поспішати? Зажди ще трохи. — Він відхилився: назад, великі пальці заклав за жилет, від чого став більше схожим на поліцейського, але це не додало йому привабливості.

— Я не поспішаю, — сказав я. — Мені нема чого поспішати. Просто я вже нічим не допоможу вам. Якщо Вельма померла, то чого б місіс Флоріан було брехати? Не бачу для цього причин.

— Я теж, — згодився Налті, дивлячись на мене недовірливо, певно, за професійною звичкою.

— Будь що, але Лося треба злапати. А я зараз поїду додому і шукатиму якусь роботу, бо потрібні гроші на прожиток.

— Ми можемо прогавити Лося. Часом зникають безслідно навіть такі здоровані. — Він так само недовірливо дивився на мене. — За яку суму вона тебе купила? — раптом спитав він.

— Що?!

— Скільки тобі стара сунула грошей, щоб ти не сунув свого носа у це діло?

— Що ти верзеш?

— А чому ж ти раптом вирішив стояти осторонь. — Він вийняв руки з-під пахов, схрестив їх на животі, стискаючи пальці. Налті зловтішно усміхався.

— Ну, з мене досить, — кинув я і вийшов з офіса, не чекаючи його відповіді.

Я вже відійшов трохи від дверей, а тоді повернувся, тихенько відчинив їх і зазирнув. Налті сидів у тій самій позі, але вже не усміхався. Він був стурбований. Навіть не поворухнувся й не глянув у мій бік. Мені було невтямки, почув він щось чи ні. Тоді я зачинив двері й пішов геть.

На цьогорічному календарі красувався погано віддрукований автопортрет Рембрандта. Не фарби, а суцільна мазанина. Якоюсь сірою здавалася палітра, яку він тримав брудними пальцями, шотландський берет на його голові теж був не першої свіжості. Друга рука застигла в повітрі, тримаючи пензель так, ніби художник волів би ще попрацювати, аби йому хтось заплатив готівкою. Його немолоде обличчя було кольору вогнетривкої глини, наче він полюбляв випити. Водночас воно променіло презирством до життя і справжньою безтурботністю. Очі світилися, як дві росяні краплини.

Я сидів за столом у своєму кабінеті і розглядав портрет, коли десь о пів на п'яту задзеленчав телефон. Узяв трубку й почув самовпевнений голос, мабуть, власник його був високої думки про себе. Після моєї відповіді він манірно протяг:

— Ви Філіпп Марлоу, приватний детектив?

— Вгадали.

— О, ви, напевно, хотіли сказати «так». Мені радили вас як людину, котра вміє тримати язик за зубами. Чи не зможете ви заїхати до мене додому сьогодні увечері о сьомій годині? Ми обговоримо одну справу. Звуть мене Ліндсей Маріотт. Мешкаю в Монтемар-Віста, вулиця Кабрільйо, чотири тисячі двісті дванадцять. Ви знаєте, де це?

— Я знаю, де Монтемар-Віста, містере Маріотт.

— Гаразд, але вулицю Кабрільйо розшукати нелегко. Вулиці тут заплутані, як лабіринти. Тому я б радив підніматися сходами від кафе. Тоді Кабрільйо буде третя вулиця, а мій будинок єдиний у тому кварталі. Отже, о сьомій?

— Що за робота чекає на мене, містере Маріотт?

— Я б волів не обговорювати це по телефону.

— Чи не могли б ви хоч якось натякнути? Монтемар-Віста — неблизький світ.

— Я охоче поверну вам витрати в разі, якщо ми не дійдемо згоди. Чи ви беретесь тільки за якісь делікатні справи?

— Ні. Але тільки за такі, де все у межах закону.

Голос у телефоні став крижаним:

— Не сумнівайтесь, інакше я б ніколи не зателефонував вам.

З його відповідей можна було безпомилково впізнати випускника Гарвардського університету.

У мене виникло бажання послати цю добре виховану людину під три чорти. Але мій банківський рахунок ледве животів. Я додав до свого голосу меду і сказав:

— Дякую, що зателефонували, містере Маріотт, я приїду.

Він поклав трубку. Мені здалося, що містер Рембрандт глузливо всміхається. Я витяг із шухляди пляшку і хильнув. І враз зникла глузлива посмішка містера Рембрандта.

Сонячний промінь ковзнув зі столу на килим. Світлофори, блимали на вулиці, гули машини. За стіною, в офісі адвоката, монотонно клацала друкарка. Я набив люльку й запалив, коли телефон задзеленчав знову.

Цього разу був Налті. Його голос звучав так, ніби у роті було повно печеної картоплі.

— Ну, мені знову не пощастило, — сказав він, упізнавши мій голос. — Ми прогавили Меллоя, який приходив на побачення до цієї місіс Флоріан.

Я стиснув трубку так, що вона мало не тріснула. У мене аж губи похололи.