Володимир Лис: Камінь посеред саду

— Од Мишка прийшов лист, — каже мама, заглядаючи в кімнату.

Я читаю листа від брата. Він обіцяє цю відпустку провести в Ясенівці. Приходить батько, ділиться враженнями од програми новин. На якійсь фразі я засинаю. Здається, на фразі про катастрофу. Циклон чи тайфун, десь там, далеко, а я так стомився, копаючи у Стефи город. Чудово бути стомленим.

Весна салютує цвітінням, я приношу Ніні гілку вишневого цвіту, і хоч вона картає мене за «знівечену красу», я бачу, що їй це приємно. Хвилину-другу вона вдихає пахощі цвіту, я милуюся нею. Та варто мені сісти за стіл, як я згадую — сьогодні я маю прийти до іншої жінки.

Прийти до Стефанії.

Я маю їй сказати, що я без неї не уявляю життя.

Кілька десятків разів дорогою на роботу я проводив своєрідну репетицію. Мої слова були такі, що я ніби освідчувався, ніби й не освідчувався. Я боявся вимовити слово «любов», бо й любові не було. Хоч трісни, хоч плач. Я просто звик до Стефанії.

«Звикав, — думаю я тепер, — звикав… Та це ж вихід. Чим більше я звикатиму, тим більше… А що — тим більше? Відвикатиму? Тоді треба сказати — болючіше. Я вже планую відвикати?»

Думка мене вражає. Я підвожуся.

— Де Архип Степанович? — питаю дерев'яним голосом.

— Поїхав у райцентр. Він казав… ви маєте займатися…

Я не слухаю Ніну. Мені байдуже, чим я маю займатися. Виходжу надвір. Подвір'я вже висохло. Біля контори цвітуть вишні, незабаром зацвітуть яблуні. І цього, й наступного року. Так буде завжди. Цілих тридцять літ я ще приходитиму і бачитиму цей цвіт. А може, й інших дерев, може, я посаджу ті, інші дерева — нові яблуні й нові вишні на місці старих. Я йду подвір'ям, вітаюся до миловидної жіночки-бухгалтера, до майстра з нашого єдиного цеху. Він теж питав про Архипа Степановича. Усім потрібен Архип Степанович. Нікому не потрібен я. Може, потім буду потрібен, коли обійму посаду начальника відділу. Стану Архипом Степановичем. Мої думки звертають на інше. Наш заводик маленький. Заводик розшириться. Розширюся і я? Мої мрії вдаряються об стелю і падають. Іти мені нікуди. Я вертаюся До відділу. Ніни немає, мабуть, побігла до свого Павлика. Беру гілку, поставлену вже в пляшку і нюхаю. Ледве стримуюся, щоб не викинути цю, не знати, для чого, зламану гілку.

Вертається Ніна. Навіщось пояснює, Де вона була. Я перевіряю якісь папери. Усе в ажурі. Приходять замовники на комбікорм, я підписую папір. Читаю якийсь журнал без початку і кінця. Поради умільцям. Роздивляюся фотографію — група дівчат і хлопців на фоні сільського пейзажу. Незабаром обід. Імітація діяльності. Імітація життя. Хоч би вернувся Архип Степанович. Іду в бухгалтерію. Струнка жіночка Марина щебече зі мною. Вона розлучена, пригадую я. Море розлучених жінок. Але, здається, у неї роман з нашим головним інженером. Відбити чи що? Я стаю схожим на ловеласа? Запросити на обід? Куди? У нашому селищі всі обідають удома.

Прямую обідати і я. По дорозі розкланююся з кількома земляками. Хто я для них — просто односельчанин, невдаха, чи їм взагалі байдуже, хто я? Доплентуюся додому, мама ставить на стіл смачний пахучий борщ, батько пляшку пива, яку купив, напевне, у своєї куми Поліни в пристанційному буфеті. Ми випиваємо по склянці пива, з'їдаємо по тарілці борщу, по тарілці смаженої картоплі, запиваємо — я кисляком, батько пивом. Я ще полежу на дивані, прочитаю газету, допоможу мамі налити в балію води, перемовлюся кількома словами й піду на роботу. По дорозі мене перейме Стефанія, яка теж іде з обіду. Вона позирає на мене великими докірливими очима. Я обіцяю, що прийду, — від цього нікуди не дінешся. До того ж, Славик поїхав на змагання з мотокросу.

«Я міг би сказати тоді, — думаю я і затинаюся. — Що ж, власне, сказати…»

Стефа і далі дивиться на мене ясним, чистим поглядом. Мені раптом здається, що вона просить не обдурювати. Але я ж і не збирався цього робити… Швидше всього я обдурюю сам себе..: Крім того, крім того, я гадав, що в нас обопільна згода.

«Хіба не так?» — питаю я поглядом.

— Мені пора, — каже Стефа. — Ти сьогодні увечері зайнятий?

— Чому ти так вирішила?

— Мені здалося, що… Вибач, любий.

«Ось, уже й любий», — думаю я чи то з радістю, чи зі зловтіхою.

— Я ж тобі казав, що прийду, — вимовляю трохи роздратовано.

— Тоді — до зустрічі?

— До зустрічі.

Я довго дивлюся Стефі вслід. Хочу, щоб вона оглянулася, але вона не оглядається. Нехай. Дарма. Сьогодні ввечері я все одно пеститиму її пишні форми.

— До вас дзвонили, — стрічає мене Ніна. — З міста. З Лучеська.