Володимир Лис - Камінь посеред саду

«Ну нехай, дідько з вами!» — думав я в такі жахливі хвилини. Я розумію — не можу збагнути не лише цього кохання. Не збагну: кохає Ірина Віталика так, як він її, чи й взагалі кохає? Не збагну, що мені робити з Люсею, її зацикленістю на пережитому, на мертвому синові, на провині, якої, може, й не існувало. Виявилося, що позбавитися цього стану для неї навіть важче, ніж колись зійти з голки. Тоді несподівано допомогла вагітність, а чим допомогти зараз?..

Ми сиділи і розмовляли з нашою парочкою, потім я пройшовся до проектного відділу, щось мене туди тягло, навіть завів там доброго знайомого, Павла Адамчука, довготелесого насмішника, і часом заходив до нього. Павло травив анекдоти, політичні або про кохання, інших він не визнавав. Часом він міг несподівано перейти від анекдоту до розповіді про книжку, яку читав цілу ніч, а то ні з того, ні з сього почати розповідати, як марудно сваряться його сусіди. Від мене вимагалося серед цих оповідок та анекдотів вставляти слово-друге, коли Павло робив паузи, і, треба сказати, таким спілкуванням ми обоє були задоволені. Потім був обід, повернення у відділ, де я застав Віталика й Ірину в обіймах на підвіконнику. Прийшла Люба, комусь вичитувала по телефону за нерозпорядливість. Платон Григорович, наш начальник відділу, викликав мене до себе і спитав, чи Георгій Васильович поїде у відрядження. Я пообіцяв уточнити і подзвонив до Георгія. І раптом, коли поглянув на Любу, котра щось зосереджено писала, в мені не знати чого почала рости тривога.

Я встав і підійшов до вікна. Вікно трохи запотіло, Віталик й Ірина закохано надихали. Я протер скло і поглянув униз, з висоти четвертого поверху побачив там двох дівчат, здається, з бухгалтерії.

Я вернувся на своє місце. Та щось тривожне, віддалене, але в'їдливе, пульсувало в мені, жило глибоко, але билося об шкіру, об жили, вперто виривалося назовні. Я пригадав, як сиділа Люба, коли в мене народилося вперше це відчуття. Анічогісінько особливого у Любиній поставі не було. Тоді чому? Я проклав місток далі й стрепенувся — телефон… Перед тим Люба розмовляла по телефону, і я почув якусь фразу… Отже, тривога легенько тенькнула ще тоді, під час розмови. І тут я кинувся. «Драбина». Люба вимовила це слово. Він піднімався по драбині. Ні, не так. Але не станеш же питати, як вона сказала насправді. Я пов'язав… Стривай. Я пов'язав це з тим, що сам сьогодні підіймався по драбині, голова закрутилася і я… Я ледве не полетів додолу, але при чому тут Люба?..

Не знати чого я вихором кинувся до стола з телефоном. Здивовано підвела голову сама Люба. Одна цифра, друга, третя, далі диск вирвався з рук. Я знову набрав номер. Відгукнувся Комаров.

— Кудись зникла твоя Люся, — сказав Комаров.

— Як це зникла? — перепитав я.

— Ну, може, в магазин побігла, я скажу, хай передзвонить. Чи тобі в цю ж секунду горить?

— Йди к бісу, — сказав я.

Я поклав трубку і встиг подумати, що тривога моя смішна. Люся, навпаки, турбувалася про мене, бо їй приснився якийсь там поганий сон. Поганий сон про щось. Увечері запитаю, і разом посміємося. Щоправда, я таки сьогодні справді міг звалитися з тієї драбини.

Я, здається, розповів це геть усім. Під час похорону і після нього. Про те, як я прийшов додому і не застав Люсі. То було уже ввечері. Я вирішив подзвонити до її подруг, і став спускатися вниз до телефону.

Уже при виході з будинку я й зустрів сусідку, яка якось дивно, начеб застиглим поглядом окинула мене. Я минув її, подзвонив, але Люсі не було ні в Тамари, ні в Тані. Тоді я зателефонував додому, до її батьків.

— Господи, Андрію, ти й досі нічого не знаєш? — сказала її мама і забилася в риданнях.

Так я дізнався. Я потім довго стояв під нашим балконом. З вікон падало світло, і я бачив темну пляму на тротуарі. То була Люсина кров. Прийшовши додому, вона викинулася з балкона.

Потім, я знайду шматок паперу з написом «Андрійку, я не…». Усього-на-всього зіжмаканий шматок паперу.

Чому я не поїхав додому, коли в мені стала рости тривога? Я заспокоював себе, а треба було їхати. Я зупинив би її. Я казав про це, коли її ховали, тепер заспокоювали вже мене. Знайомі й незнайомі люди, хтось казав: «ти ж чоловік, тримайся», а я все розповідав. Потім ураз ніби заціпило, вже там, на кладовищі, коли я глянув на прозору хустину, що накривала побите Люсине обличчя.

«Андрійку, я не…»

Що вона хотіла сказати? Вона чекала мене, здогадуюся я, але вже нікому про це не кажу. Я стояв і дивився, хоч нічого, майже нічого далі не пам'ятаю. Тупе заціпеніння, що обхопило там, на кладовищі, не відпускало ні по дорозі назад, ні в кафе, де були поминки. Я відповідав на чиїсь запитання, щось робив, мені співчували, потім відвезли додому. Я зрозумів тільки, що лишився сам у порожній квартирі, хоч поруч були батьки, які приїхали на похорон.