Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Хто? — мало не кричу я.

— Вона назвалася?

— Ні. Хоча…

— Не Магда?

— Ні.

І раптом я ледве не падаю, так несподівано підкошуються ноги. Катя… Це мусила дзвонити Катя. Тільки Катя.

— Вона щось веліла передати?

— Ні. Сказала — ще подзвонить.

Я сідаю за стіл, і до голови вже нічого не лізе. Анічогісінько. Крім єдиної думки — це мусить дзвонити лише Катя. Інакше життя не має сенсу. Я мушу бути їй потрібним, вона мусить відчути, що вона потрібна мені. Дізнатися, звідки завгодно, від тієї ж Лариси, кого там ще…

І тут я відчув гранично чітко — я божеволію. Ось-ось, через півгодини, навіть менше, якщо тільки Катя не зателефонує. Намагаюся читати, але вбити таким чином час не вдається, я не розумію змісту, нічого не розумію.

Ніна здивовано і трохи злякано дивиться на мене. Нехай. Тільки час капає так повільно, мов уже весь витік. Минула ціла вічність, поки озвався телефон. Я схопив трубку. Питали Архипа Степановича. Насилу стримався, щоб не кинути трубку.

Міжміський дзвінок пролунав аж через дві години, коли я вже подумав, що Ніна, либонь, помилилася. Викликав справді Лучеськ.

— Привіт, братику, — сказала трубка.

— Хто це?

— Уже забув? Лариса.

— Лариса…

— Так. Як у тебе справи?

— Нормально.

— Ну й прекрасно. Я тебе насилу розшукала.

— Вельми вдячний.

— Їж на здоров'я. Я дзвоню за дорученням Георгія.

«От і все, — подумав я. — Ілюзії вмерли, а я живий. Що там ще треба цьому зануді?»

— Ти мене чуєш? — питала тим часом Лариса.

— Чую. Що там я заборгував твоєму Георгію?

— Заборгував? Він, навпаки, велів тобі подякувати. Той хлопець, що на твоєму місці, знайшов у столі якесь там креслення і показав Георгію. І Георгій тепер каже, що ти геній і якби повернувся, то міг би стати провідним конструктором їхньої фірми.

— Жартуєш?

— Які в біса жарти? Твоє креслення дало якийсь там такий ефект, що Георгій на сьомому небі. Просив приїхати, щоб оформити винахід. Приїдеш? Отримаєш премію.

— Подумаю.

— Думай, та добре. Я теж скучила трохи за тобою, братику, — засміялася Лариса. — Не забув? Для Георгія я й досі твоя сестра.

— Може, й приїду, — непевно пообіцяв я і раптом випалив те, що давно, із самого початку розмови, свербіло на язику: — Як там Катя?

— Катя? — здивувалася Лариса. — А чому ти за неї питаєш? Ви що, знайомі?

— Хіба ти забула? У тебе ж і познайомилися.

— Тепер згадала, — чомусь зітхнула Лариса. — Катя заміж вийшла.

— Заміж?

Щось опустилося у мені, і я зрозумів, що це я сам сповзаю зі стільця.

— Так, заміж. А що ж, далі було чекати з моря погоди?

— То чого так сумно кажеш? — спромігся спитати я.

— Бо коли старі діви виходять заміж, то їм чогось майже завжди така ж сволота трапляється, як і Каті. До кожного стовпа ревнує, а сам… Е, та що я завела таке, братику? Мій Гошка… Ну, приїжджай…

— А Катя… Ти часто бачиш Катю?

— Господи, далась тобі та Катя. Учора тільки прибігала. Із синяком під оком. Уранці додому рушила і вся тремтить. Та чого я тобі розповідаю? Такі, як ти, не кращі від того вурдалака.

— Спасибі, — не зміг проковтнути я образу.

— Їж на здоров'я. І не ображайся. Приїжджай, побалакаємо. Ну, бувай!..

— Бувай.

Я поклав трубку. Доля забрала у мене останній шанс. Звинувачувати немає кого.

Я сидів довго без жодної думки, втупившись у папери перед собою. Аж поки не пригадав, що, власне, Лариса дзвонила не для того, щоб повідомити про Катю. Винахід… Який ще винахід? Чортзна-що… Поступово приходячи до тями, я проклав місток у минуле — і пам'ять висвітлила білий аркуш ватману, що лежав у шухляді мого колишнього столу. Жодного разу я не згадав про нього. Жодного. Не було нагоди, не було потреби, біса, дідька, я забув, з якого приводу, як і чого я проводив на ньому квапливі лінії, прикладав рейсшину, озирався, ніби злодій, боявся, що ось-ось хтось загляне до кабінету і все переб'є, хоч Ірина, Віталик і навіть Люба давно вже пішли додому.

— Вам погано, Андрію Платоновичу? — почув я голос Ніни.

— Чому ти так вирішила? — здивовано спитав я, хоч хвилин п'ять тому мені справді було досить зле.

— Ви дуже бліді. Серце схопило?

— Ні. Та ж ні, Ніночко, — мало не кричав я. — Розумієш?..

Я встав і пішов до дверей. Але перед тим, як вийти, зрозумів, що маю щось пояснити.

— Розумієш, Ніночко?.. Ця жінка… Ця жінка мені повідомила…

Але пояснити, що щастя і горе прийшли до мене водночас, я не зміг. Я просто вийшов. Так само цвіли вишні коло нашої контори, пишно названої заводоуправлінням. Усе було так само. Але й не так. Головне — я не знав, що ж мені робити. Дедалі сильніше стискав горло спазм.