Володимир Лис - Камінь посеред саду

Я підійшов до гурту чоловіків. Високий кремезняк у сірій куфайці, слюсар зі складу готової продукції, розказував анекдот, і я поспішно відійшов, наче справді не мав права послухати, що там він безжурно говорить. Невже не мав?

Я поминув прохідну, кілька автомашин під ворітьми, і пішов кудись вулицею далі.

Катя… Але чи втрата, остаточна втрата примареної Каті мені болить? Чи просто болить душа? Біль цей має назву, думається мені, але як його назвати, я ніяк не збагну.

Минув майже місяць, поки я потрапив до Лучеська. Приїхав удень, була це субота, і подзвонив до Лариси. Вона зраділа, запросила до себе. Ми сиділи з нею в тій же затишній квартирі, і вона пожалкувала, що її мама поїхала до подруги аж на інший кінець міста, бо ж мама, виявляється, часто мене згадувала.

— Згадувала? За що? — щиро здивувався я.

— Просто так, — засміялася Лариса. — Чимось ти припав їй до душі.

— Вона постаріла? — не зовсім до ладу спитав я, бо мусив щось спитати.

— Як і я, — зітхнула, як видно, теж щиро Лариса. Я, звісно, мусив запевнити, що вона нітрохи не постаріла.

І хоч Лариса погрозила пальцем на мої, цього разу нещирі слова, було видно, що їй вони приємні.

Потім я розповідав про своє життя, гасив гіркоту гумором, сказав, що незабаром одружуся.

Так ми посиділи, побалакали, я ніби ненароком спитав про Катю.

— Усе забути не можеш? — знов погрозила пальцем Лариса.

— Не можу, — признався я.

— То чому ти тоді… колись…

Лариса не договорила, та я знав, що вона мала на увазі. Вона сказала, що Каті давно не бачила, але із розповіді іншої Катиної подруги знає, що у тої все так само, що Катя дуже осунулася і стала ще замкненішою.

— Де вона живе? — напрямки опитав я.

Навіщо тобі? — здивувалася Лариса і перевела розмову на інше. Ми посиділи ще трохи. Лариса сказала, що вони з Георгієм ось-ось мають подати заяву до загсу. Я привітав і сказав, що хочу навідатися до товариша. Лариса взяла з мене слово, що я вернуся і дочекаюся Серафими Михайлівни, що взагалі в них заночую, а завтра обов'язково навідаюся до Георгія, або підемо ДО нього ще сьогодні. Я пообіцяв ШВИДКО вернутися та знав, що навряд чи зроблю це.

Я простував знайомими вулицями. Лучеськ майже не змінився, з'явилися нові вивіски та ще більше облупилися старі будинки. Лише головну вулицю взялися реконструювати. Уже відцвіли сади і парки, скрізь буяла зелень, та я не хотів ні радіти, ні якось по-іншому реагувати на цей пишний переддень літа.

«На вокзал», — наказав я собі, та вже за сотню метрів спинився.

Щось муляло мені. І я знав, що то таке. Катя. Я мусив їі побачити, я, власне, й приїхав сюди, щоб її побачити. Я постояв серед тротуару, тоді пішов, знехотя переставляючи ноги, далі. Вернувся. Знову рушив.

«На вокзал, на вокзал, до дідька в зуби, в Ясенівку, до Стефанії, до її свиней, вона теж людина, вона самотня», — твердив я.

«Але ж Катя, — заперечив самому собі. — Чого ж я їхав?»

«Хто зна. Ти не маєш права на Катю. Надто — зараз. Чи ти хочеш, щоб вона теж стала свідком ще однієї твоєї поразки?»

Ці слова мене переконали — і я поїхав на вокзал. Уже в тролейбусі я помітив, що їду, наче в тумані. Мовби тролейбус пливе серед туману, а той туманисько проникає у двері, вікна, всі щілини. Так я добрався до вокзалу і взяв квиток на дизель-поїзд. Я сів у залі чекання — до поїзда було ще цілих півтори години. Люди продовжували рухатися наче в тумані, вони, мов навмисне, все ходили й ходили повз мене і, підкоряючись якомусь їхньому ритмові, я встав і пішов до виходу. Якесь слово крутилося у мене в розпаленій голові. Вже вийшовши на привокзальну площу, я зрозумів, що те слово — «телефон» і що телефонна будка зовсім поруч. Поволі, майже не своїми ногами, я пішов до неї.

Тремтячими руками набрав номер, якого, виявляється, так і не забув, і дізнався теперішню Катину адресу. І ось я стою біля її дому і чекаю її саму, хоч і не певен, що зможу впізнати. Мені б побачити її, лише побачити, тверджу собі.

Мимо проходять люди, у них свої справи, все темнішає і темнішає. Чому я вирішив, що Катя має повертатися? Може, вона давно вдома? І тут мене пронизала ще одна думка, що кинула в холодний піт. А що коли її саме в цю хвилину б'ють, убивають, б'є її чоловік — садист? Уже не тямлячи себе, я кинувся до будинку. Тридцять четверта квартира виявилася аж на дев'ятому поверсі. Дорогою сходинками я ледве не збив якогось розхристаного хлопчака, вже на півдорозі помітив, що в цьому будинку є ліфт і він працює, але не спинився.