Наталя Тисовська - Укус огняного змія

— Невже ти вбив і цьоцю Карольку? — прохопилась я.

— Цьоцю Карольку… Ги-ги-ги… Та де! — Пилип Прокопович махнув рукою. — Вона сама гигнула. Від старості. А ще в неї серце слабе було. Тільки й того, що я їй кілька повідомлень залишив. Як ото тобі. А вона, бач, не витримала. І головне, що встигла відвезти браслет до родичів! А я так і не дізнався, куди… Однак, це несуттєво. Я задовольнив твою цікавість?

— На дев’яносто дев’ять відсотків. Як ти прокрався в мою квартиру? Як ти підібрав ключі?

— Ти про мене кепської думки. Я не зломщик. Тобі ж не варто вікно на кухні лишати прочиненим, коли йдеш на гульки…

— Останнє питання: чим завинила Кароліна Сокальська? Адже ти, либонь, міг відібрати в неї браслет і без крайніх засобів.

Пилип Прокопович скривився.

— Вона збиралась одну річ знищити. Не могли ж ми такого допустити? Все-таки легше відшукати річ, поки вона існує, навіть якщо гадки не маєш, де вона лежить, аніж відроджувати з попелу знищену, хіба ні?

— Яку річ?

— А ти не знаєш? Тобі Кароліна наче більше нічого не заповідала? Ми ж бачили… Втім, забудь…

— Ми? Хто — ми?

— Скоро всі дізнаються, вже зовсім скоро! Ми майже все відновили… Шкода, тобі навряд чи вдасться дожити до того часу…

Пряма погроза.

Пилип Прокопович виштовхав мене з приміщення знову надвір і підвів до отвору в бетонній підлозі. Отвір накривався ґратами — кожна штаба завтовшки з добрячу гілляку.

— Спускайся, — припросив мене Пилип. — Посидиш кілька годин, пригадаєш. А мені, законослухняному громадянину, не личить тинятися охоронюваною територію поночі, у неробочий день…

Я з жахом відскочила. Тоді Пилип Прокопович підхопив мене за каптур і силоміць потяг до діри. Одною рукою він стиснув моє плече, і ці пальці, які уп’ялись у шкіру крізь пухову куртку й піджак, були твердими, як ґрати, що за мить затулять отвір.

— Спускайся, — повторив Пилип, — якщо не хочеш впасти з триметрової висоти на бетонну підлогу. Схочеш кричати — кричи. У цьому кутку заводу тебе все одно ніхто не почує… Хіба що диво? — Пилип Прокопович загиготів, підштовхуючи мене до отвору. — Віриш у дива?

І тоді в стіні я побачила скоби, що вели донизу, й почала повільно спускатися.

Катажина швидко засунула всі портьєри, щоб жоден сонячний промінчик не проникав у приміщення, а натомість запалила поставник із десятком свічок. У бібліотеці терпко пахло старими книжками. Катажина обожнювала цей запах: паперу, шкіряних палітурок, фарби — і ще чогось невловимого, чому назви немає, але воно навіює тремке відчуття щастя й причетності до вічного.

Висунувши шухлядку бюрка, вона помацала рукою і з секретного сховку дістала маленький ключик. Серце тріпотіло від незрозумілого передчуття. Катажина переставила драбину до потрібної стіни, легко видряпалася нагору, зняла кілька книжок — стало видно потаємні дверцята. Завмираючи від страху й спокуси, вона відімкнула замок.

Усередині лежав пакунок, загорнутий у шкіру. Катажина обережно дістала його і, роззираючись навсібіч, мовби її хтось міг застукати на місці злочину, злізла з драбини й поклала пакунок на відкинуту кришку бюрка.

Розвивала сторожко, і коли з-під обгортки вихопилася чорна шкіряна шабатурка, а на ній — відтиск косинця, обплетеного змією, яка кусає себе за хвіст, серце Катажині підскочило й ухнуло в п’яти. Заплющивши на мить очі, вона наважилася розгорнути грубезну книжку.

Сторінки списані не латинкою, а кирилицею — Катажина ледь-ледь уміла читати нею. Помалу водячи пальцем уздовж рядків — так дитиною сімох років вчилася вона читати, Катажина складала слова: «Десять заповідей Люцифера».

З несподіванки вона відскочила від бюрка. Боже, цього не може бути! Бабця зберігала таку… таку книжку! Що ж тепер робити? Спалити — чи покласти назад і ніколи про неї не згадувати? Але цікавість помалу взяла гору, й Катажина, так само повільно й невпевнено, прочитала перший абзац:

«Найголовніша таємниця у справі керування людьми — оволодіння суспільною думкою. Для цього потрібно сіяти сумніви й насаджувати суперечливі ідеї, доки люди не розгубляться остаточно й не прийдуть до висновку, що краще у політичних питаннях узагалі не мати власної думки».

Катажина перечитала абзац тричі, не впевнена, що правильно все зрозуміла. Вона очікувала у «заповідях Люцифера» зовсім іншого змісту: чогось страшного, чаклунського, потойбічного… Натомість — брудна політика. Катажина вже без жодних побоювань прочитала другий абзац: