Наталя Тисовська - Укус огняного змія

Коли вам наступного разу послужливо підсунуть кота в мішку, спершу тричі подумайте, до яких наслідків може призвести ваша безвідмовність.

Далеко за полуніч пані вовтузилась у ліжку. Звечора покоївка напалила так, що не було тепер чим дихати, а заліплені на зиму вікна не відчиниш. Стара жінка відкинула перину, вертілась на простирадлах, і найтонше полотно муляло шкіру. Коли крізь завірюху пробилося кінське тупотіння, вона притьмом зірвалася з клятого ліжка та, притуливши обличчя до шибки, визирнула у вікно.

У темряві спершу нічого не могла уздріти, та й браму Старого Двору заслоняли ялинки, п’ять років тому висаджені садівником уздовж алеї й за цей час добряче підрослі. Але пані, сторожка з безсоння, здається, вчула, як зарипіла брама, розчахуючись, як невдоволено гукнув придверник. А тоді на алеї з’явилися сани, що їх ледь можна було розрізнити у світлі молодого місяця, сковзнули до парадних дверей і зупинилися.

Прибулець відкинув ліжник, що ним укутав ноги, й зістрибнув із саней. Висока його постать чорніла на тлі сіруватого у мороках снігу. Придверник із ліхтарем біг попереду пізнього гостя, утоптуючи ледь означену стежину на заметеній снігом алеї.

За мить гість постукав у парадні двері, а ще за хвилю до покою вкотилася задрімана покоївка з шандалом, на якому тріпотіли свічки, і пробелькотіла:

— Пан Юзьо приїхав, пані питає, у нагальній справі…

— Засвіти світло в бібліотеці.

Як була у сорочці з мереживом, пані вискочила з покою, промайнула крізь анфіладу темних кімнат, знала-бо тут усе навпомацки, не мала потреби навіть у свічці — й уже вона на вершечку сходів, а в долині, струшуючи сніг із чобіт, пританцьовує той, із ким не бачилася понад десять років.

— Ходім до бібліотеки, доки весь дім не побудився…

Щойно світло впало гостю на обличчя, стало видно, що мужчина — поважного віку. Проте він напрочуд легко злетів сходами нагору і майже безшумно рушив за своєю провідницею, стріпуючи з брів і вій крапельки розталого снігу. Вона не озиралася, вела його впевнено.

У бібліотеці вже горіло світло. Високі шафи з книжками ледь розрізнялись у непевному світлі, виступали тільки обриси бюрка червоного дерева. Господиня пропустила гостя поперед себе, відмахнулася, коли той зам’явся на порозі, бо не бажав заходити перше жінки, тоді переступила поріг сама. Зимне повітря куснуло спочатку голі руки й шию, а далі швидко пробралося під сорочку.

— Пані, заслабнете! — скрикнула покоївка і накинула їй на плечі жупан. Вона тільки хитнула головою — і покоївку здуло вітром, лиш нечутно причинилися високі стулки дверей.

— Доброго здоров’я, брате…

Хрипкий голос зрадив велике її хвилювання.

Замість відповіді брат коротко поцілував її в щоку, відступив на крок і дістав із-під приполи кунтуша важкий згорток, потайки припасований на шворці під пахвою. Вона хотіла спитати, що це, але гість приклав палець до вуст, кинув поглядом по бібліотеці, тоді легко, як на свій вік, видерся по бібліотечній драбині до верхньої полиці, скинув кілька книжок, зняв задню дошку й оголив невеличкі безпечно замкнені дверцята. Жестом прикликав господиню, і вона миттєво здогадалася, чого він хоче: смикнула на себе шухляду бюрка, натиснула потаємну дощечку й витягла ключ.

Гість управним рухом відімкнув сховок і схоронив у ньому пакунок, загорнений у шмат шкіри. Прилаштував дошку та книжки на місце, зістрибнув на діл, а драбину для надійності переставив до іншої стіни — і нарешті пошепки заговорив:

— Наше посольство вислали з Москви назад. Я вже маю нове таємне доручення до Парижа. Не знаю, коли зможу ще до вас навідатися. Про пакунок нікому не говори, навіть Михасю, і сама у жодному разі не розгортай. Коли по нього прийдуть, то покажуть оцю річ, — і він дістав із кишені косинець, [1] Косинець — лінійка у формі трикутника. який сріблясто зблиснув у мерехтливому полум’ї свічки, — а ти у відповідь повинна пред’явити оце…

І тоді вона відчула, як п’ятірні торкнувся метал. Вона придивилася. На тонкому зап’ястку мала бранзолетку — срібну змію, яка кусає себе за хвіст.

Гість сховав бранзолетку під мереживну манжету сорочки сестри і, тримаючи її за руку, мовив: