Наталя Тисовська - Укус огняного змія

Озброївшись словничком у кінці підручника, я почала нанизувати намистини слів у разок речення: et — і, bene — добре, maiores — великий, dixere — говорити, Borysthenis — Дніпро, amnem — річка, iam — уже, mellis — мед, plenos — повний, iam — уже, lactis — молоко, volvere — котити, fluctus — хвиля. Що виходить? «І добре великі говорили: Дніпро-ріка уже медом повна, уже молоком котить хвилі». Є сенс… Тим паче, що з ріками, які течуть молоком і медом, ми дещо обізнані…

На приблизний переклад перших двох рядків я витратила чи не годину. Продовжу наукову довідку завтра, сонно подумала я, побрівши на кухню, де на мене чекало горнятко ряжанки.

Де ж мені було здогадатися, що ні завтра, ні позавтра у мене не буде нагоди повернутися до загадкового послання?

Довший час я гадала, що саме повістка до слідчого, яку я знайшла уранці в поштовій скриньці, стала початком неймовірних моїх пригод. Що поштарка полінувалася піднятися ліфтом на третій поверх і вручити її особисто, мене не здивувало: вже давно за рекомендованими листами мені доводилося самій чалапати на пошту.

Повістка викликала мене на дванадцяту годину; я пішла, не впевнена, за що вдостоїлася такої честі.

Пару місяців тому я стала свідком дорожньо-транспортної пригоди, коли три п’яниці на іномарці не зупинились на червоне світло. Слава Богу, обійшлося без жертв. Лишень у цій справі, вочевидь, могла мене турбувати міліція, бо загалом я веду до огиди порядне життя.

Черговий на вході перевірив повістку, тоді переписав у велику конторську книгу мої паспортні дані й черкнув перепустку. У довгих коридорах лунко відбивались од стін мої наполохані кроки. На другому поверсі я розшукала потрібний кабінет.

Той, хто мене запросив, виявився зовсім не таким, яким би я собі могла уявити звичайнісінького українського слідця. Височенний хлопчина, зовсім молодий, стрижений майже наголо, з великими долонями, що покоїлися поверх паперів на столі, з великими ногами, що стирчали з-під столу. Чорні черевики мали, либонь, сорок шостий розмір. Побачивши мене, хлопчина суворо насумрив брови.

— Наталія Тарасівна? — уточнив слідчий. — Прошу сідати.

І я всілася на старенький дерев’яний стілець.

Кімната справляла дивне враження. З одного боку, вікна пишалися новенькими металопластиковими рамами й подвійними склопакетами. Який-не-який ремонт: ламінат на підлозі, білі пухирчасті шпалери на стінах, — приємно радував око. З іншого боку, старезна дерев’яна шафа й розсохлий письмовий стіл настільки контрастували і з жалюзі на вікнах, і з новеньким сучасним комп’ютером у кутку кімнати на тумбочці, що здавалися висмикнутими з іншого життя.

— Дайте мені, будь ласка, свою перепустку, — мовив слідчий, — я відмічу.

Простягнула йому аркуш, і він поставив час — на годину наперед — і підпис.

— Мені на виході віддати? — навіщось перепитала я, адже відвідувати присутствія мені вряди-годи доводилося, тож порядки я знала.

— Так, — підтвердив слідчий. Зробив паузу — й аж ось узявся до справи: — Отже, — він звірився з папірцем, — Наталіє Тарасівно, ми розслідуємо вбивство…

Якби він вихопив з-за пазухи пістолет і пульнув у мене ґумовою кулею, чей не була б я настільки вражена. «Не маю стосунку до жодних убивств!»— хотілося перехреститися мені.

— Ви були знайомі з убитою? — спитав слідчий.

Дубль!.. камера!.. мотор!.. Уся навколишня обстановка просто волала про ірреальність подій. Здається, вечірні перегляди детективів, а також невідривне читання відповідної літератури даються взнаки…

— З якою убитою?

— З Кароліною Семенівною Сокальською.

— Ні, — мотнула я головою.

— Але в нотатнику покійниці знайшли ваше прізвище, телефон, адресу, — наполягав слідчий.

Хотіла я йому сказати, що прізвище в нотатнику далеко не гарантує особистого знайомства. Приміром, у моєму записнику значиться телефон Павла Григоровича Щегельського, автора незабутньої «Хати-читальні», проте ви поспитайте його, чи він хоч би краєм вуха чув про моє існування…

— Може, вона шукала перекладача, й мене їй порадили? Знаєте, — довірливо схилилась я через стіл до слідчого, — доводиться підробляти, доки не маю постійної праці…

— І ви впевнені, що ніколи не зустрічалися з цією жінкою? — наполягав слідчий.

— З жінкою, яка б називалася Кароліна… е-е-е… Семенівна?.. — уточнила я, і слідчий кивнув, — Сокальська, я не стрічалася, ні. Принаймні, таку не пригадую. Хіба, може, десь на вулиці розговорилися, а вона себе не називала?..