Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Не надто добрий, — відгукнулися на тому кінці. — А все-таки яким чином я міг би зв’язатися з генералом Панасюком, який керує розслідуванням?

— Генерала Панасюка зараз немає, — відповів Кобища. — Ви можете говорити зі мною. Я веду справу безпосередньо. Можете обговорювати зі мною всі питання. Але назвіться, будь ласка, хто ви?

— Хакер, — була відповідь, — власною персоною…

Розмова не склалася. Покрутивши у пальцях візитівку, Борис поклав її на стіл перед собою і замислився. Хлопця, якого звали Валерієм Самчуком і з яким він познайомився кілька днів тому в салоні мобільного зв’язку, наче підмінили. Він, як склалося тоді враження, полюбляв покрасуватися перед клієнтом. Зараз цей молодик ледве ворушив язиком, точніше думками, нездатний зосередитися, коли йшлося про елементарне. Олег Маліцький і все, пов’язане з ним, пригадалося мимоволі. Невже? Оце так обклали… А він після виходу з «перукарського салону» Наталі, глянувши на себе в дзеркало, щиро вважав, що тепер уже не схожий не те що на фоторобот, а й сам на себе. І коли все стало очевидним, Борис тихо спитав його: «Скажіть, у вас проблеми? Я правильно зрозумів?» Олег тоді на схоже запитання просто відповів: «Так». Цей почав молоти всілякі нісенітниці, переконуючи, що ні. «Мені більше не дзвонити?» — так само тихо перепитав Борис. «Як хочете, я ж вам дав візитівку як солідному клієнту…» і так далі.

З самого початку Борис був переконаний, що як би не повернулися справи, не може статися чогось непередбаченого, такого, до чого він не був би готовий. Такого, на що у нього не було б заздалегідь заготовленого алгоритму власних дій. Звичайно, це стосувалося всього, крім Наталі. А скинути її з рахунку він не міг ні за яких обставин. Але щодо неї в нього також існували конкретні плани, здійснити які, навіть за приблизними оцінками, було цілком реально. І якби це вдалося, то далі навіть найгірший збіг обставин не зміг би завести його в глухий кут. І важко було уявити, що за кілька хвилин виникне обставина, на тлі всього цього — дрібничка, яка, проте, змусить його шукати виходу, приймаючи нестандартні рішення.

Олег Маліцький не йшов із голови. Невідь-чому Олег, до якого Борис і раніше відчував симпатію, не дозволив йому свого часу зробити останній крок у пастку. Крім того, цей хлопець був одним із небагатьох, від кого вдалося отримати якусь допомогу, навіть відчутну. І це за важких часів, коли проти тебе весь світ… Що було далі, після того, як він залишив Олега в залі серед галасуючої юрби? До кафе відразу набилися озброєні спецназівці. Могли бути й оперативники, що вже зустрічалися з Маліцьким. Чи не мав він неприємностей? Чи не припишуть йому сприяння злочинцеві? Ось чим пояснювалося бажання набрати зараз цей номер. Борис знав, що не говоритиме з ним. Для чого ще раз лякати хлопця, викликаючи у нього вкрай неприємні емоції? Він лише запитає, чи є той на роботі. І все. Навіть не кликатиме до телефону. Вже від цього на душі стане легше.

Виклик пішов, і за секунду на тому кінці відповіли.

— Добрий день. А є сьогодні Олег Маліцький?

— М-м… нема… А хто телефонує?

— Знайомий. Товариш його. А він ще буде сьогодні?

— М-м-м… Не буде. Він помер.

— Як… — Борисові наче відняло мову, — як… помер…

— Його вбили.

— Як… коли?!

— Чотирнадцятого вересня. Шістнадцятого ховали.

Зв’язок перервався. Грім серед ясного неба, мабуть, вразив би Бориса менше. Олега Маліцького вбили. Чотирнадцятого вересня. А коли вони?.. Борис панічно напружував пам’ять. Господи… Це трапилося саме того дня. Не може бути… Що це? Де це сталося? У переповненому приміщенні клубу? Випадково? Чи, може, тому, що їх бачили разом?

Оговтавшись, Борис знову набрав номер магазину-салону. Відповів тепер хтось інший.

— Пробачте… — почав він, — це я щойно дзвонив щодо Олега Маліцького. Ви мене буквально шокували такою новиною. А ви не можете сказати мені, що трапилося? Як це — вбили? Що це означає?

— А хто ви? — перепитав співрозмовник.

— Я вже казав, знайомий його — ми вчилися разом, правда, на різних факультетах, — брехав Борис, дійсно спантеличений, тому й виглядало все природно, — але… так, мали спільні справи…

— Застрелили його у власній квартирі, — відповіли на тому кінці.

— Хто?

— Звідки я знаю? — обурився співрозмовник. — Злочинець. Ви що, телевізор не дивитеся?

— Я… — затнувся Борис, — я, взагалі-то, не звідси. Сьогодні тільки приїхав. З Миколаєва…