Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Пішов ти! — замахнувся той. — У тебе точно язик без кісток.

Хлопець, який учора обслуговував клієнта, надовго замовк. У голову несподівано почали лізти дурні думки. Ще раз пригадалося, як очкарик зник за дверима, забравши з собою візитівку салону з номером телефону та його іменем.

Коли Борис розплющив очі, Наталя сиділа над ним. Вдягнута, вмита і бадьора.

Монітор продовжував світитися. Крізь вікно било яскраве сонце.

— Що, вже ранок? — пробурмотів він, не приховуючи здивування.

— А ти як думав? Це треба мати здоров’я — стільки спати… Так я і Щорса без тебе знайду.

Він сів на ліжку, вдягнутий, як звечора, уявляючи власний пожмаканий вигляд. Наталя дивилася якось загадково.

— Ну, ти ж не хочеш сказати, що знайшла щось? — зумисне байдуже запитав Борис, протерши очі.

— А от і хочу…

— Що? — Він скочив з канапи.

— Дивись. — Наталя потягла його до екрана, де висвічувалася картинка, на якій її робота зупинилася вчора. — Ось один із сайтів про того ж таки Щорса. Тобто сайт не про нього, а про книгу якогось Павлова. Бачиш? Ось яка реклама — нові обличчя старих героїв і так далі. Ось тут і зустрічається це прізвище. Книжка історична. От я сюди подивилася і згадала. Саме таким він і захоплювався. Одного разу ми ще з мамою були в них у гостях. То він книжкою хвалився. Як зараз пам’ятаю — «Дети Арбата», про сталінські репресії. Її ніхто не міг дістати, а в нього була. Аж на два дні давав нам почитати. Я так і не спромоглася.

— А я читав, між іншим… — пробурмотів Борис. — Ну-ну?

— Так от, це й було його захоплення. Він всілякі такі модні книжки вишукував. Я його кілька разів біля «Букініста» зустрічала. Він часто там терся.

— Цікаво… — сказав Борис. — Отже, він книголюб. А в інтернеті повинні бути такі рубрики.

— І ще я згадала, — вела далі Наталя, — він, коли менший був, радіо всякі паяв. Це також його мати хвалилася. Казала колись, що він сам приймача склав, і не одного. І здається мені, чула я, що навіть комп’ютер він сам зробив, але от не знаю. Хіба може таке бути?

— Чому, ні? — знизав плечима Борис. — Усе складається з блоків та мікросхем. Мені Олег пояснював. Цікаво, дуже цікаво.

Він нашвидку вмився і сів за комп’ютер. Наталя тим часом пішла готувати сніданок, а коли повернулася, то побачила, що він знову працює.

— Не святі горшки ліплять, — промовив Борис. — Диви, яка хитра система. Я вже розібрався, як дається сюди оголошення. А вона не приймає. Уявляєш, виявляється, тут працює програма, яка автоматично протидіє введенню так би мовити непрофільних оголошень.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— А просто. Наприклад, оголошення «продам машину» сюди не втиснеш. Вибиває одразу. Так само, як і про те, що ти шукаєш свого друга дитинства. Щоб не засмічувати простір. Я набираю і вводжу, а вона не хоче.

— І що ж робити?

— Спробуєм її обдурити.

Він знову вивів на екран програмку, де відкривалося чисте місце для написання власних оголошень про продаж книжок, і почав набирати. У віконці з’явився напис:

Продаю книжку. Автор — Б. В. Невідомий.

Назва: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, шукає легендарного червоного командарма, який більше не миє машину».

Контактний телефон: 8-099-…

Він натис кнопку вводу. З’явилося повідомлення, що оголошення прийняте.

— Ух ти! — здивувалася Наталя. — Клас!

Не звертаючи уваги, він закрив сайт і відкрив новий. З’явилася його назва — «Книжная барахолка». Нижче вказувався суб’єкт, якому він належить.

— Якийсь Костомаров… Москва… — прочитала Наталя.

— Є такий. Тут також усе продається та купується. Хай і тут наша «книжка» фігурує…

Курсор біг по білому тлу чистого віконця, залишаючи за собою доволі дивний як на невтаємниченого текст.

Майор Олексій Кобища похмуро кивав на вітання колег. Довгий коридор нарешті скінчився, і він відчинив двері праворуч.

Карпович сидів за комп’ютером, зігнутий та зосереджений, блискаючи окулярами. Він лише коротко зиркнув у бік дверей і продовжив роботу.

— Ну, що там нового? — запитав Кобища, підсовуючи стілець і влаштовуючись на нього верхи.

— Працюємо… — ухильно відповів той. — Програмку розробили, ось…

— І які перспективи?

— Перспективи… — без особливих емоцій посміхнувся програміст, — скажемо так, туманні.

— А якщо серйозно? — Кобища підвів на нього важкий погляд.

— А якщо серйозно, — не змигнувши оком, відповів Карпович, — то дійсно є така програма. Навіть кілька програм. Практично з ними закінчено. Будемо запускати їх в інтернет, хай шукають вашого Хакера. А ми почекаємо…