Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Алло…

— Слухаю, — відповів майор, — майор Кобища Олексій Іванович. Я безпосередньо веду цю справу.

На другому кінці повагалися. І нарешті по паузі:

— Я взагалі-то… Я не знаю… У мене є підозра… Мені здається, що я бачив цього чоловіка, якого ви показуєте. Я не впевнений…

— А хто ви? Ви можете назватися?

— Я… А ви гарантуєте, ну…

— Я особисто вам усе гарантую, — сказав Кобища. — Таємницю, при потребі — захист та охорону.

— Я, власне, за тим і дзвоню… — мова стала більш зв’язною, — він звертався до мене ще раз. А я в курсі… ну, знаєте, в салоні комп’ютерної техніки, там, де застрелили продавця, працює знайомий. Я все знаю, як там було, і тепер, ну, ви розумієте…

— Розумію, — відповів Кобища. — І хочу з вами якнайшвидше зустрітися. Все-таки де ви працюєте?

— У салоні мобільного зв’язку. «Астар»… Розумієте, він цікавився мобілками, через які можна виходити в інтернет, потім купив купу карток для роботи в інтернеті. А сам, очевидно, не дуже в цьому тямить. А тепер дзвонив і питав усяке таке…

— Де ви зараз? — перебив майор.

— Та майже біля вас, — відповіли йому. — Втік з роботи, приїхав сюди і не знаю, що робити. Сиджу в барі…

— Якому?

— «Парадіз»…

— Знаю, — сказав Кобища. — Сиди там. Я вже йду.

Молодик у кутку поза стінами свого салону виглядав доволі жалюгідно.

— Ви на мене чекаєте? — Кобища наблизився до нього.

— Можливо.

Майор простяг посвідчення. Той уважно прочитав і повернув.

— Ну, розповідайте.

Підозрюваний знову, вже вкотре виявився не надто схожим на існуючі фотороботи. Щоправда, цьому знаходилося пояснення: він змінював зовнішність, якщо, звичайно, взагалі це був він. Уважно вислухавши і розпитавши хлопця про все, майор на мить замислився.

— А як він тебе сьогодні знайшов?

— Та я ж йому сам візитівку дав.

— Навіщо?

— Ну, ми повинні давати візитівки солідним покупцям. А він, хоча з вигляду не дуже солідний, але набрав майже на чотири тисячі. Ну, я, звичайно, запропонував звертатися при потребі…

— Ясно. Отже, так, Валерію… — Майор на мить замислився. — Працюємо так, щоб виключити проколи. І більше не хвилюйся. Зараз повертайся на роботу і поводься наче нічого не сталося. У вашому салоні просто зараз з’явиться «новий працівник», із наших, ти зрозумів. Далі — в будь-якому випадку йдеш із ним на контакт. Охорона тобі забезпечується. І останнє — вдома в тебе також буде охорона. Все зрозумів?

Той мовчки кивнув.

— Знаєш, чому загинув твій колега, який продавав комп’ютери? Він ніяк не міг вирішити, співпрацювати з нами чи боятися і діяти на власний розсуд. Він пішов на повідку в злочинця. Я гадаю, якщо ти звернувся до нас, то на власні сили не надто розраховуєш. Тому потрібно просто слухатись. І все буде гаразд.

Думки Кобищі, який їхав зараз на «Ниві», повертаючись до управління, були тільки про одне: проколів у цій справі більше бути не повинно. Тому за дві з половиною години вдалося зробити так багато. Салон мобільного зв’язку «Астар» уже встиг прийняти «нового працівника», у помешканні Валерія розташувався в кріслі здоровило, який достатньо зручно почувався у вдягнутому під курткою бронежилеті. Увечері до нього мав приєднатися ще один, той, що супроводжуватиме Валерія з роботи. Операцією із забезпечення стеження та охорони хлопця безпосередньо керував Сердюк. Обласний центр мобільного зв’язку вже розпочав роботу, спрямовану на ідентифікацію абонента в окулярах. Експерти-портретисти управління внутрішніх справ виготовили новий фоторобот, щоправда, як вважав Кобища, ще з меншим відсотком гарантії схожості з оригіналом. І тепер майор мчав в управління, щоб повідомити Карповича, що Хакер, очевидно, нарешті вийшов у інтернет. Нехай би цей Птеродактиль починав своє полювання на повну потужність.

Карпович усе вислухав мовчки, сказав лише, що програми вже працюють, а він робить усе можливе. З тим Кобища і повернувся до свого кабінету. Внутрішній телефон дзвонив давно і настирливо. Це примусило майора розім’яти кістки і пробігтися на коротку дистанцію. Він рвучко схопив трубку, зламавши заздалегідь витягнуту з пачки сигарету.

— Слухаю! Кобища…

— Олексію Івановичу, сьогодні вони наче зговорилися. Знову хтось Панасюка у тій самій справі вимагає. Його ще немає…

— Вмикай.

У слухавці писнуло.

— Алло! — Цей голос зайвою нервозністю не вирізнявся, але якась напруга у ньому відчувалася.

— Слухаю вас! Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день.