Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Ну то… — Наталя на мить замислилася. — Давай, став таке оголошення!

— Куди? — запитав він. — Куди ставити? Тут є мільйон місць, куди його можна втулити, а може, й два мільйони. А треба туди, де він може періодично з’являтися. Інакше він її просто не прочитає.

— А де він може з’являтися?

— А оце давай ми разом подумаємо. Згадай про свого дорогого друга дитинства ще щось. Про його уподобання. Чим він цікавився, чим займався? Що було чути про нього останнім часом? Згадуй будь-що.

— Ну, не можу… — Наталя благально подивилася на нього. — Я вже пробувала.

— Тоді доведеться ризикувати. Хто з твоїх родичів міг би про нього якнайбільше розповісти?

Вона замислилася. Клацнувши ще кількома клавішами, Борис вивів на екран картинку.

— Ось це пошуковий сервер. Тобто програма, яка дозволяє розшукати в інтернеті те, що тебе цікавить. Що тебе цікавить? Один мій знайомий каже, що найпопулярніша тема користувачів інтернету — це секс. Хочеш подивитися?

— Секс мене цікавить тільки… — вона мило, трохи сором’язливо і водночас кокетливо посміхнулася, — тільки з одним сексуальним об’єктом…

Сама ж після цього і пирсхнула в долоні.

— Гаразд. Про мене там, сподіваюся, ще нема інформації… — погодився Борис. Тоді що? Косметика. Це ж усіх жінок цікавить.

Запустивши програму, він ввів базове слово «косметика».

— Ти диви — всього чотири тисячі з гаком сайтів. Серед них є й такі, як, припустимо… Ось. Фірма якась продає косметику. Пропонує… Ось тут, бачиш? Місце, де можна вставити своє оголошення. Якби твій Щорс цікавився косметикою і блукав по цих сайтах, то міг би його побачити і прочитати. Розумієш?

— Ні, тут він не лазитиме… — промовила Наталя і відразу ж підхопилася. — А що, як… Ось ти ввів слово «косметика». А якщо поставити «Щорс»? І хай отой сервер шукає!

— Ну… можемо спробувати… — він невпевнено знизав плечима і набрав «Щорс», — але нічого з цього не вийде.

В інтернеті знайшлося вісімнадцять сайтів, у яких зустрічалося таке слово.

— О, ні… — промовив Борис. — Я вже не маю сили. Вісімнадцять сайтів… Тим більше, що його там немає.

Він вивів на екран перший. Це була стаття якогось політолога про становлення державності в Україні. В одному місці, де йшлося про громадянську війну, дійсно згадувалося прізвище червоного командира. Один раз.

— І так буде всюди, — сказав Борис. — Я не буду цього дивитися.

— А що, як… Навчи мене! Ти ж перемикаєш кілька кнопок — і все. Давай я перегляну. Читати я, між іншим, умію!

За кілька хвилин за комп’ютером уже влаштувалася Наталя. Накинувши його куртку, підкотивши довгі рукава, підігнувши під себе ноги, вона поринула в лабіринти віртуального світу.

Салон мобільного зв’язку «Астар» пустував. Двоє молодиків сиділи в кутку за столом, переглядаючи рекламний проспект. У другому кутку на полиці півголосом бубонів телевізор.

— Ану-ану! — підхопився несподівано один з них. — Голосніше! Диви — цей кент знову виступає!

Генерал Панасюк із типовим обличчям ментівського чиновника, очевидно, дивлячись у текст, схований від камери, струшуючи мішками під очима, поступово долав нелегке завдання. Закликаючи громадян сприяти слідству, він переконував їх, що запорука успішної боротьби зі злочинністю — це єдність наших органів та народу. Потім на екрані знову з’явилася фотографія дівчини.

— Нічого тьолка… — перший відкинувся на спинку стільця. — Ще б трохи підфарбувати…

Далі з’явилося відразу два фотороботи, й голос за кадром пояснював, що це одна людина.

— О дають… — зауважив той самий молодик. — Серйозна робота ведеться. Цікаво, він її вже трахнув чи ні?

— Тебе тільки це й цікавить.

Голос за кадром продовжував розповідати про інтерес розшукуваного до комп’ютерних справ.

— Слухай, — спохопився один із продавців, той, що більше мовчав. — А пам’ятаєш, — мужик учора заходив, той, що на три тисячі карток набрав? Дивакуватий такий… Ну, ти ж бачив його! Так він через мобілку збирався в інтернеті працювати. А верз щось таке, що зразу видно — не спец.

— Ну то й що? — другий знизав плечима. — Ти хочеш сказати, що він схожий на…

Фоторобот уже зник з екрана.

— … ні хріна не схожий. Я не дуже й роздивлявся, але не схожий. В окулярах, якийсь точно під інтелігента. Шурик, одним словом…

— Окуляри можна навмисне вдягти. І худий такий…

— Та в цього, що показують, брови, як у Брежнєва! Пам’ятаєш? Слухай, а воно тобі треба? Мужика, кажуть, замочили, бо дуже цікавий був. У магазині, де Ігор працює. Він мені розповідав. Сиди тихенько та мобілки продавай. Бо ще прийде кілер із глушманом, під інтелігента, в окулярах — хлоп! І все… А нам потім квасити на твоїх поминках! — він поплескав колегу по плечі, — а я вдома обіцяв, що припиняю пиятику.