Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Скільки з мене? — дивуючись власній вимові, запитав Борис. — А… от забув запитати, через цей телефон можна під’єднуватися до інтернету?

— Можна! — Продавця зовсім не здивувало таке запитання. — У нас у продажу є і картки користувачів.

— Картки я у вас візьму.

— Чудово! — зрадів той. — На яку суму?

— Ну… — завагався інтелігент, — а які є?

— Гм… Ну, найдешевша — п’ятдесят гривень. Забезпечує близько півгодини безперервної роботи в мережі.

— А найдорожча?

— Триста. Близько чотирьох годин.

— Вісім штук, — промовив клієнт.

— Скільки? — здивувався той. — Якщо ви розраховуєте на таку тривалу роботу в інтернеті, дешевше буде скористатися звичайним телефоном.

— Дякую за пораду. — Інтелігент знову поправив окуляри. — А картки все-таки візьму.

Знизавши плечима, молодик порахував і назвав суму. Йому здалося, що клієнт, який відраховує гроші, трохи ненормальний.

Картинки на екрані змінювалися швидко. Насичені кольори та чіткі форми систематизували інформацію так вдало і дотепно, що мимоволі привертали увагу. Присівши за ним, Наталя мовчки спостерігала за екраном, а Борис, застиглий у своїй звичній позі, все клацав кнопками. Нарешті він розправив плечі й провів долонями по обличчю. Не наважуючись перервати його роботу, тепер вона відразу ж скористалася паузою.

— І що, знайшов?

Він тільки важко зітхнув.

— Що тут можна знайти? Я вперше копирсаюся тут сам. Навіть не уявляю… Це така безодня… Напевно, це більше, ніж яка-небудь всесвітньо відома Гарвардська бібліотека. Та для чого нам Гарвардська? У вашій обласній ти була?

Вона кивнула.

— Бачила оті стелажі, бачила, скільки там кабінетів, відділень? Уявляєш, скільки там тонн книжок? Можна там щось знайти, не знаючи, що шукати і де? Ну, ось тобі відповідь. А інтернет — це така бібліотека, що й уявити собі важко. Тим більше ми не знаємо, що шукати і чи взагалі це треба шукати саме в інтернеті.

— Весело… — промовила вона. — То, може, краще покинути? Але ти ж мені навіть не розповіси, що це все означає і для чого…

— Колись розповім, — пообіцяв Борис. — Нічого цікавого, а мені важко і неприємно про це говорити. А шукати я буду, поки… — він чомусь затнувся, — словом, поки є можливість.

— Тоді давай спочатку знайдемо Щорса. Можливо, дійсно він тут якимось боком дотичний?

— Я так і хочу, — сказав Борис. — Може, й дотичний. Якщо взагалі ще живий. Принаймні інших варіантів, з чого почати, зараз однаково не маємо. Слухай, — попросив він, — зроби чаю, тільки міцного, щоб мізки відчули. Бо перед очима все пливе…

Чай був чудовий. Випивши півкухля, він улігся на диван і заплющив очі.

— Припустимо, Толя Щорс знає щось про дискети або, точніше, якось причетний до цієї справи. Імовірність така існує, оскільки він програміст. До того ж колись існувала якась залежність цього Толі від його родича, якому належали дискети. Те, що він не прийшов на похорон, також свідчить на користь цього припущення. Адже Толя міг відчувати небезпеку, знаючи, з чим має справу, тому й сховався. Так от, якщо родич твій дійсно такий крутий спец у цій галузі, то, безперечно, він користується інтернетом. Навіть якщо зараз заховався і десь сидить тихо. Отже, існує перспектива зустрітися з ним у мережі.

— А якщо він взагалі втік кудись? — вигукнула Наталя. — Я знаю, що колись він їздив за кордон. Може, сидить у Німеччині або ще десь…

— Інтернет — він і в Африці інтернет, — відповів Борис. — Тоді тим більше крутиться в мережі. А отже, є шанс встановити з ним контакт. Як? Знайти його якимось чином неможливо. Навіть не уявляю, що можна було б зробити. Тому хай він сам вийде на нас. Кинемо йому щось таке, що може його зацікавити. Ну, наприклад, якщо він прочитає десь оголошення, що ти його розшукуєш, відгукнеться чи ні?

— Я? Розшукую? — Наталя зробила круглі очі.

— Саме так. Якщо він має відношення до цих справ, якщо знає, що й тебе вони не обійшли, то мусить відгукнутися.

— А як ти це повідомиш? Куди? Про мене?! Мене й так розшукують!

— Не волай так голосно, — попросив Борис. — І не нервуйся. Розмістимо оголошення такого змісту…

Він поклацав клавішами, і на екрані з’явився доволі інтригуючий напис: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, розшукує легендарного червоного командарма, який більше не миє машину».

— Гм… Оригінально… — промовила вона, майже із захопленням глянувши на нього. — Мені навіть сподобалося. І ніхто не здогадається.

— Я радий, — відповів Борис. — Навряд чи хтось, крім нього, знайде у цій нісенітниці конкретний зміст. А він, якщо прочитає, повинен би зателефонувати за номером, який ми запропонуємо. Або зв’язатися з нами через інтернет.