Петро Угляренко - Тривожна ніч

«Це я, Вікторе, хіба не впізнаєш? Я писала тобі в Ленінград, а ти не відповів. Може, не одержав від мене листа? Може, переплутала адресу — сама чи ті люди, що мені її дали, навмисно так вчинили, або мій лист не дійшов до тебе? Та все одно я знайшла тебе, й нікуди вже від мене не дінешся».

Дуже близько стояла Наталя: тільки б простяг руку — вже доторкнувся би до неї. Та не посмів цього зробити, боячись, що, як колись школярка, вона розсміється прямо йому в обличчя. Тихо запитав:

«Де ж ти була так довго, Наталю?..»

«Хіба я запізнилася, ти одружений?»

«Не я одружений, Наталю, а ти вийшла заміж… за Павла».

«А що з того, коли нещаслива?.. Ти мене ще любиш?»

«У серці моєму тебе вже нема, а в пам'яті лишаєшся. Чому? Може, поясниш, Наталю?»

«Дивний, хіба сам не розумієш? Тому, що мене любиш!»

Запанувала така тиша, що Віктору навіть стало лячно, ніби десь у прірву, бездонне провалля почав падати. Рвучко підхопився, протер очі. Лампа на табуретці, а газета, котрою накривав її — лежить на підлозі. Почухав потилицю — наче й не спав, а дивне таке привиділося…

Зняв трубку з апарата, послухав гудок й обережно положив на місце. Від неспокою що чинить! А може, чекає на її дзвінок? І телефон справді задзвонив. Чи це знову сниться? Видивився на телефон, а він не змовкає — трубка на апараті аж ніби підскакує.

Отямився Віктор:

— Слухаю…

— Створена оперативна група, — впізнав, що це дзвонить майор Ковальчук: — Пограбовано квартиру, можливе й убивство. Слідчу роботу поки що поведе міліція, і групою до мого приїзду керуватимеш ти. Машина вже в дорозі. За тобою заїдуть, чекай.

Шофер відкрив дверці, і Віктор протиснувся на заднє сидіння, розглядаючись — хто ще є в машині? Побачив, що група — у повному складі. Значить, крім нього, слідчого, тут і судмедексперт, і криміналіст… побачив і знайомого лейтенанта з карного розшуку. Запитав:

— Що сталося?

— На Підвальній вулиці розбили квартиру.

Місто спорожніло, зустрічалися лише поодинокі перехожі. Вони зупинялися, з подивом оглядаючись на міліцейську машину, що кудись поспішала, летіла. Трохи моторошно стало на душі лейтенанта: такий ліричний настрій — і раптом… убивство!

Зиркнув на спідометр: таку велику швидкість витискає шофер — сто кілометрів! А навіщо? Хіба тим, що скоріше приїдуть на місце, допоможуть потерпілим? Ні… Якби тільки за щось зачепитися, якщо вже не вдасться затримати злочинця…

Зустріли їх чоловік і жінка. Прискочили обоє до машини:

— Це на другий поверх, у п'яту квартиру. Там розбиті двері. А на підлозі жінка.

— А хто ви такі?

— Ми їх сусіди, Вдовіни…

Жінка рушила першою, чоловік — за нею, одягнуті обоє по-домашньому: вона в довгому халаті і ще чомусь у чорній хустині, а він — у піжамі. Та перед входом до будинку вони зупинилися, тривожно поглядаючи один на одного.

Віктор попросив:

— Будете понятими.

Жінка неспокійно перев'язала на голові хустку.

— Добре…

Слідчий тут же пояснив їхні права й обов'язки. І запитав:

— Що то за родина у п'ятій квартирі?

— Недавно поселилися, ми добре ще й не знаємо, хто вони такі. Чоловік ніби інженер. А хто вона…

Сусідка поглянула на свого чоловіка, і він додав:

— Ми її ніколи не питали, а вона не казала. Рідко бувала вдома — все десь у від'їзді.

Жінка почала пояснювати сміливіше:

— Чуємо, телевізор гримить на весь голос, спати не дають. Пішли до них, а двері порізані…

Віктор зрозумів — значить, це вони повідомили про злочин. Нараз подумав інше: чи не для того послав його майор Ковальчук на місце події, щоб показав, на що він здатний? Колегам по роботі та й безпосередньому своєму начальнику. Ба навіть собі. Щоб і на цьому ділі він переконався: професію вибрав собі до душі. Нічого випадкового в тому не було, що поступив на юридичний — у житті бо взагалі нічого випадкового немає, на все є причини.

Ні про що вже не питав сусідів, що стояли перед ним, швидко пішов по сходинках угору, на вказаний поверх. Хоч би не провалитися на цій першій справі! З першого кроку повестися вміло, аби не казали, що ти ще не доріс, тобі ще рано братися за серйозне діло.

Ось і другий поверх. Тісний майданчик біля сходів. Споруджений будинок по-новому, серед білих стін — чорний дерматин, на якому гарно вирізнюються номери квартир. П'ята зразу ж, зліва. Замок із дверей вирваний, дерматин порізаний і вибивається з-під нього сіра, брудна вата. Віктор озирнувся на своїх супутників і обережно штовхнув двері.