Петро Угляренко - Тривожна ніч

«Здрастуй, Вікторе! Може, тобі й дивно, але не могла я тобі не написати. Не повідомляю, звідки я дізналася про твою адресу — це не має значення. Пишу, бо провинилася я перед тобою — аж тепер це до мене дійшло, — а тоді, ти знаєш, хіба я що думала? Пишалася — одна я на світі така, кращих від мене вже нема, усі мене повинні любити. І тільки зловтішалася, коли бачила, як ти переживаєш, а тепер дуже каюся, що так незаслужено образила тебе. Хочу знати, Вікторе, як ти живеш, які плани маєш? То напиши мені до вимоги…»

Кілька разів брався їй писати. По-різному. То прощав усю її провину, то картав за безсердечність. Про себе писав, про те, що ніколи, до кінця свого віку її не забуде. А ні рядка не послав Наталі, все, що було написане, знищив. Бо коли виїжджав до Ленінграда, дав слово, поклявся — вирвати її зі свого серця.

А чи вдалося йому те? Не хотів, а мусив зізнаватися — ні, коли б Наталя лишила Павла, він би навстіж розчинив перед нею двері. Бо, незважаючи на все, — про це свідчив лист — якісь таки добрі почуття все ж до нього мала. Навіщо б інакше писала, вибачалася? А можливо, й на щось сподівалася? Якби тоді відповів Наталі, відізвався на її листа, — міг давно забути про ці переживання. Гордість не дозволила — хотів бачити себе мужнішим-і рішучішим, аніж є насправді! Отаке… без впни винний…

У думках усе простіше, а насправді, як би повівся з Наталею, коли б вони зустрілися? Адже роки минули, й Наталя могла дуже змінитися — жінки швидко старіють, як не до ладу в них життя. Дав їй Павло усе, що потрібно? Колишній товариш… Що ж, і таке буває в житті, хоч Павло даремно вважає його своїм ворогом. У душі давно вже все перегоріло… Все?..

І знову затамував подих: відчув, як перед цим, ніби в його квартирі присутній хтось чужий. Озирнувся — що таке? Хтось начебто його переслідує. Згорнув похапцем листи, мовив уголос:

— Зараз!

І задумався: кому це він сказав, якщо в квартирі, окрім нього, нікого немає? На роботі не сходило з думки, як би чимскоріше приїхати додому і побути там на самоті, а хіба не обтяжує його самотина?

Перед його очима все ще була Наталя. Закортіло глянути на її фотографію. Дістав альбом і сумно подивився на пусту сторінку, заляпану клеєм. Колись там була карточка Наталі — у гніві відірвав її, пошматував на клапті, розвіяв по вітрові. Гордився тоді тим, тепер шкодував, думав: ех, гаряча молодість, ти завжди залишаєш після себе попіл жалю… Тепер, якби зустрівся з Наталею, то найперше — попросив би в неї студентську фотографію. Просто так, на згадку. Бо що ж іще? Дороги розійшлися. Тільки він не хоче, щоб зникла Наталя з його пам'яті. Поки він живе — і вона повинна в ньому жити. Бо хіба відмовишся від свого минулого, адже воно було, було, було! Навіть своїй майбутній дружині він усе розкаже про Наталю…

Відчинив вікно — так раптом потемніло! Від хмар, які густо насунулися з гір, бо пора осіння, так і чекай дощів. Дивився на місто, що майже все було на виду, світилось вогнями — Вікторів будинок на узвишші, й удень із вікон видно навіть гори. Перші краплі засікли по блясі підвіконня. Простягнув до них руку — коли б не засльотило, бо іноді буває така осінь, що дощ ллє та ллє до самої зими, поки мороз його не зупинить.

У такій осінній темноті місто ніби чуже, незнайоме. Хоч знав його Віктор ще з дитячих років, коли вчився разом із Наталею… Але згадав навчання у Львові. Ось вона при виході очікує Павла — з розпущеним вздовж плечей волоссям, щаслива, усміхнена… Може, після закінчення вузу її з Павлом направили сюди: вона завжди мріяла працювати десь на Закарпатті, а тим більше у рідному місті. Завтра ж треба буде звернутися в адресний стіл. Якщо матиме адресу, найперше подзвонить. Голос Наталі упізнає, хай тільки відізветься. Він не поспішатиме себе називати, щоб здогадалася сама. Невже серце їй нічого не підкаже? А коли Павло підніме трубку? Він буде мовчати. Дзвонитиме доти, доки не натрапить на неї, Наталю.

Місто ще не спало. Та й чи згаснуть вогні у всіх вікнах? Може, чиєсь віконце світитиметься до білого ранку? О, знав би він, котре з них Наталине! Та що це по-хлоп'ячому вдався до сентиментів?

Зачинив вікно. Світло різало очі — накрив лампу газетою. Ліг на розкладушку, підклавши під голову руки. Звечора сон до нього не йде — а то було б найкраще заснути і виспатися. Адже у відрядженні достатньо й натомився. Та спогади, що так несподівано зринули в цьому затишку, його розхвилювали, збентежили, і тепер не знати, чи й засне до ранку.

Здалося потім Вікторові, що Наталя якось нечутно увійшла до його кімнати, зняла газету з лампи, щоб краще його бачити, і тихо-тихо мовила: