Фред Унгер - Заборонена кімната

Я стрепенувся, сів на ліжку, прислухався. Темно, хоч в око стрель. І цю темряву роздирає телефонний дзвінок.

Поллі?

Зірвався з ліжка, босоніж пробіг до письмового столу і схопив трубку.

— Алло!

Секунду було тихо, потім почувся чужий голос:

— Доктор Тердонк?

— Хто це?

— Не лякайтеся, будь ласка! Півгодини тому з вашим другом трапилося нещастя. З музикантом. Весь час кличе вас. Якщо можете, приходьте якнайшвидше!

— Куди?

— До нього додому.

— Хто це говорить?

— Це…

У трубці щось клацнуло, розмова обірвалася. Притис трубку до вуха, кричав, ревів, тарабанив по вилці, але у відповідь чув самі гудки. Кинув трубку на місце, увімкнув світло і глянув на годинник. Пів на третю.

За вікном бешкетував вітер, у шибки сипав дощ. Десь на даху відірвало шмат заліза: він безперервно, з якоюсь розпачливою впертістю грюкав у стіну.

Нещастя з Франком? Й досі не міг цього збагнути. Знову схопив трубку, набрав Франків номер. Зайнятий. Зачекав з півхвилини, ще набрав. Те саме.

Поспіхом вдягнувся — тремтіли руки, — миттю скотився по сходах. Вітер вирвав з рук двері. З даху звалився шмат черепиці, розбився на шматки за кілька кроків від мене.

Намагався їхати якомога швидше, але воно не дуже й виходило. На поворотах мого «Кристофера» заносило та гойдало, як корабель, що його терміново треба застрахувати. «Двірники» витанцьовували божевільний танок, та це не допомагало, я майже наосліп ринув у мокру, вируючу темряву.

Світлим острівцем випливла телефонна будка. Загальмував, увірвався до неї. Монетки, дзенькаючи, полетіли у шпарку. Трубка мокра і холодна як лід. Притиснув її до вуха і знову почув байдужі гудки відбою.

Вперед!

Божевільна ніч! У старій частині міста вулицями шастали тіні, колеса несамовито підстрибували на бруківці. Потім бетон, шосе — сіре, мокре, слизьке. Під'їхав до митниці, зупинився, вийшов.

Вітер хапає мене за пальто, несе крізь ворота, як папірець. Далеко позаду, біля складів експедиційних контор, блимають вогники. А тут — пітьма пекельна. Повертаюся до машини, видобуваю з багажника кишеньковий ліхтарик. Він світить слабо, блимає, але цього досить, щоб освітити шлях, брудний, розмоклий, нескінченний.

Коли дві третини його лишаються позаду, мені чуються голоси. Зупиняюся.

Дощ трохи вщух, але вітер виє і свистить з невгамовною силою. Штурмує штабелі ящиків, гуркотить порожніми пляшками, раптом кидається на мене, рве за пальто. Тіні звиваються, витанцьовують, хапають мене, стрибають під ноги; мені ввижається, що все навкруги прокинулося, повстало, знущається з мене, грає у якусь бісівську гру з маленькою замерзлою фігуркою, що намагається пробитися крізь цю Вальпургієву ніч.

Прислухаюсь, та чую лише завивання вітру. Здається, помилився.

Знову чвалаю, спотикаючись; метрів через тридцять наштовхуюсь на непередбачену перешкоду — шлях перетинає купа пустих бочок; мабуть, вітер повалив їх на дорогу, а вони прихопили з собою ще стос ящиків.

Оглядаю цю дорогу за допомогою слабенького світла ліхтарика. Вдень ще можна було б наважитися перелізти, але зараз — марна справа. Все мокре, слизьке. Доведеться чіплятися обома руками, тоді нема чим тримати ліхтарик. Якщо послизнуся, зірвуся — у найліпшому випадку відбудуся костюмом, який піде під три чорти. Нічого не вдієш: доведеться йти в обхід повз канал.

Повертаюся трохи назад, потім беру ліворуч.

Скалічений кістяк вантажного автомобіля майже перегороджує дорогу; дверцята розгойдує вітер, вони штовхають мене у плече. Під черевиками хрумтить скло. Вітер лається і регоче; здається, тисяча ножиків шкрябають враз по порцелянових тарілках.

За хвилину відчуваю запах дьогтю, мокрого дерева та солоної води. Під ногами вже твердий грунт. Обходжу якийсь барак, оббитий гофрованою жерстю, — і я на березі каналу. Над водою бешкетує вітер, він знову кидається на мене. Але тут трохи світліше, можна розгледіти уламки буксира, причальні тумби, масивні брили набережної. Ліворуч повз недобудовані склади шлях веде до будинку Франка.

Вже хотів був пірнути у цей прохід, як раптом побачив на землі щось темне, нерухоме, схоже на мішок.

Нахиляюся над ним. Це Арчі. З розтрощеним черепом.

За якусь мить стає зрозуміло: телефонний виклик — це пастка. І я до неї потрапив… Ніхто не відає, куди я пішов. Ніхто мене тут не почує. Поруч — канал. І Арчі вже не виручить…

В мене тремтять жижки, від жаху холоне потилиця. Хочу зірватися з місця, бігти геть, та мене неначе паралізувало. Може, я ще сплю? То біжи ж, кричи!