Фред Унгер - Заборонена кімната

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, щоб збагнути — все це заради мене. Серце моє калатало. Отже, Льокі вирішив нанести удар-відповідь. І кожної хвилини може підійти Поллі…

Що робити? Може, Баум порадить?

Підійшов до дверей його кімнати, постукав. Відповіді нема. Натиснув на ручку. Замкнено.

У передпокої сутінки, з вулиці ледь пробивається світло. По кутках причаїлися тіні. Перегнувся через бильця. У пані Гнайзенек теж було тихо, жодного звуку. Я був один.

Швиденько побіг до своєї кімнати. Чоловік все стояв під деревом, за десять метрів від нього завмер яскраво-зелений «фольксваген». Чекають. На Поллі? Раптом мене охопив жах; Поллі будь-що має залишитися осторонь цієї історії!

Схопив телефонну трубку.

— На превеликий жаль ми не можемо виконати ваше прохання, — відповіли з «Ротарі-клубу». — Доктор Фассбендер наказав не турбувати його. Ні, без усяких винятків. Можете, якщо бажаєте, передати, але…

Жбурнув трубку. Трохи подумав, і знову набрав номер. Мені пощастило: до телефону підійшла Кріс.

— Сестричко! — сказав я. — Твоя пропозиція ще має силу? Або ж ти мстива?

— Тебе скривдили?

— М-мм…

Вона засміялася.

— Гаразд, — сказала зрештою. — Сьогодні вибачаю тобі. Як виняток.

— Дуже люб'язно.

— Диви не помилися. Сьогодні я привітна з тобою тому, що мушу. Уявляєш собі: тут сидять понад чотири століття укупі і гомонять про свої справи. А що робити моїм двадцяти чотирьом веснам з цією половиною тисячоліття?

— Плюнь на них! Пропоную свої двадцять дев'ять взамін.

— Згода. Прийду.

На Кріс можна звіритися. Точно за десять хвилин біля дверей мого будинку замекав сигнал її «ягуара».

— Куди?

— До «Ротарі-клубу».

— Божевільний! Я ж не одягнена.

— Я теж. Облиш. Обійдеться.

Машина безшумно лине крізь місто, що гуркоче, кричить, виблискує тисячма вогнями і купається у дощі. З напіврозчинених дверей ресторанів вилітають уривки музики. Підморгують світлофори, в обличчя кидаються реклами. Повз нас проносяться машини, на перехрестях несамовито дзвонять трамваї. Злива світла, навала шуму. Та за всім цим — порожнеча…

— Хто ж вони, оті чотири століття? — питаю, зацікавлений.

Кріс починає лічити:

— Дедді, Фассбендер-старший, якийсь статс-секретар, товста пика від «Шнайдера»… Двоє плішивих з якогось інституту. Та юрисконсульт з «Райнфінанц».

Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» будь-що намагається не відстати від «ягуара».

— А що воно таке «Райнфінанц»?

— Рейнсько-вестфальське кредитне та фінансове товариство. Фірма з обмеженою відповідальністю. Дедді в ній комерційний директор. Чудова фірмочка!

— Нова?

— Древня, як світ. Але дедді неохоче розмовляє про її справи.

— Чом це?

— Ха! Як би тобі пояснити, дитинко? Фірма невеличка: всього-на-всього маленьке бюро. Але безмежно впливова.

Перед очима спалахує жовте світло, потім червоне. Кріс хоче загальмувати.

— Давай газу! — кажу швидко.

— Ти збожеволів!

— Газ!!

Кріс з усією силою тисне на педаль. «Ягуар» прожогом перестрибує перехрестя.

Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» стоїть на переході, затертий іншими машинами. До нього поспішає поліцай. Я посміхаюся.

— Якщо занотували мій номер, то вийдуть неприємності, — бурчить Кріс. — Що це за дурні витівки?

— Потім поясню, — кажу. — Повертай праворуч, потім поїдемо назад.

Так вона і робить. За кілька хвилин ми вже перед громадою «Гранд-готелю». Настає відповідальний момент у житті. «Ротарі-клуб» міститься на п'ятому поверсі. Простим смертним там робити нічого; навіть тих, кого запрошували, пускали лише у ресторан. Сподіваюсь, що разом з Кріс проліземо хоч туди: адже дядечко Магнус — член клубу. Отже, вперед!

Метр зігнувся підлабузницьки, він весь співчуття.

— Жодного вільного столика, — каже трагічно і викручує собі руки, немов мокру носову хустку. — Можливо, за півгодинки. Якщо добродії зволіють почекати у барі, то я попереджу…

Швиденько розглядаюсь навколо.

Єдваб, срібло. Благоговійна храмова тиша, чути лише легкий гомін. Шефа тут немає, так само, як і Поллі.

— Що ж, ходім до бару, — кажу, їдемо ліфтом униз.

Напівтемрява. Музика. Дзенькіт келихів. Гудіння вентиляторів. Солодкуватий аромат сигарет.

На скляному майданчику, підсвіченому прожекторами, — з десяток пар. Дриґають руками і ногами, сіпаються, немов хтось смикає, за невидимі мотузочки, втупившись перед собою незрячими очима. Це твіст, модний варіант хвороби святого Вітта. Впадає в око одна пара — танцюють так, що приємно дивитись. Бармен схвально киває, поглядаючи на них. Я ж — ні. Бо то Поллі та Фассбендер-молодший. Поллі, здається, почуває себе чудово. Зелена сукня вигідно відтіняє темну гривку. Видно, зовсім забула про те, що обіцяла бути о дев'ятій.