Фред Унгер - Заборонена кімната

Спалахує ліхтарик, за ним — другий, і я потрапляю у перехрестя сліпучих променів. Мимоволі дивлюся на те, що колись звалося Арчі, та відсахуюсь.

— Стій, Тердонк! — гримає голос. — А то випустимо тобі кишки!

Тулюся до холодного бетонного муру, притискаю до нього руки. В мене немає ніякої зброї, та якби була, то навряд чи стала б у пригоді.

Хтось вибиває з моєї руки ліхтарик.

— Ти бачив дворнягу? Відповідай!

Мовчу.

— Відповідай!

Стискаю зуби. Ще удар. Нагаєм.

Реву, стрибаю вперед, але удар в живіт відкидає мене назад.

— Це тобі на перше, хлопче! Гадаєш, що хитріший за нас? Виставляєш себе героєм?

— Тварюки! — реву у безсилій злості. Це ні до чого, я знаю. Раптовий біль пронизує мої ноги, я скрикую.

— Ось тобі за тварюк! — знову знущається голос. — Не хвилюйся, ми тебе обламаємо! Ти не перший, кого нам доводиться перевиховувати!

Притискаюся до муру й, важко дихаючи, намагаюся збагнути, що робити. Але думки розпливаються…

— Підніми голову! Швидше!

— Сволота!

Кулак б'є мене у підборіддя, я сповзаю вниз, та вони знову підводять мене.

— Не сунь носа у справи, що тебе не обходять! Зрозуміло, смердюча свиня?

Розплющую очі, намагаюся хоч щось розгледіти. Марно! Ліхтарики витанцьовують просто перед моїм лицем, засліплюють. Б'ють ще й ще — по голові, в живіт. Ліхтарі стають великими, розпливчастими сонцями, які теж штовхають мене своїми жорсткими гострими променями. «Тікай геть, бідолаго, — стукає у мозку, — тікай, бо заб'ють до смерті…»

І я кидаюсь уперед, несамовито лупцюю пустоту, зрештою наштовхуюсь на щось м'яке. Хтось реве, один з ліхтариків падає на землю, немов падуча зоря, і на мить освітлює жінку, що стоїть неподалік та спостерігає бійку. Якусь секунду бачу високі кремові чобітки — і ліхтарик гасне. Страшної сили удар кидає мене головою у мур — і вдруге за цю добу я втрачаю свідомість.

Не знаю, скільки пролежав попід стіною: кілька хвилин або з півгодини. Потроху очуняв. Лежу в грязюці під рясним дощем. Ноги майже не відчуваю, живіт — немов суцільна рана. У голові гупає, дзвенить, грюкає, реве.

Стогнучи, сідаю, притуляюся до муру і знову наштовхуюсь на те, що колись звалося Арчі. Я такий слабкий, немов тільки-но очуняв після важкої, тривалої хвороби. Більше за все хочеться лягти тут, просто попід мур, і заснути…

З глузливим свистом з-за рогу будівлі виривається порив вітру, кидає мені просто в обличчя жменю дощу. Це допомагає отямитися. Обдивляюся себе: пальто і костюм геть у грязюці, руки теж брудні, закривавлені. У такому вигляді повертатися до міста неможливо.

Отже, треба йти до Франка.

Хоч до Франкового помешкання метрів з триста, я бреду їх аж чверть години. Раз у раз зупиняюся і, тримаючись за що-небудь, відпочиваю. Здається, що голова розпухла; ліве око не бачить нічого. Ліхтарик вони вибили мені з рук, і я не в змозі повернутися, щоб розшукати його. Крок за кроком просуваюся вперед навпомацки. Минає ціла вічність, коли зрештою пізнаю знайомі обриси будинку.

Тисну на ґудзик дзвоника, він верещить пронизливо, довго. Грюкають двері.

Полегшено зітхаю: Франків голос.

— Відчиняй, — крекчу. — Це Лекс.

— Ти?

І двері навстіж. На порозі Франк, за його спиною бачу капітана Фосса.

— Пробачте! — белькочу і ступаю вперед, у смугу світла. Франк відсахується.

— Боже мій, Лексе!

— Півцарства за гарячу ванну, — мимрю я. — І за сухе шмаття. І ще — хай віддячить вам Нептун, капітане! — скляночку міцного грогу.

І я одержую все, що забажав.

Дбайливі руки ходять за мною, і за годину я знову стаю людиною. Звичайно, вигляд в мене ще кепський: замотаний у широкий строкатий Франків халат, весь обліплений пластирем, одноокий, з льодом на голові та ще й п'януватий, я нагадую опудало.

Капітан Фосс не тільки приготував чудовий грог; він ще приніс труп Арчі та поклав його в сараї. Проте совість в нього була нечистою: адже це він під час вечірньої прогулянки до сусідньої пивнички прихопив з собою Арчі, потім загубив його та й взагалі забув про собаку. Тепер капітан визнав свою провину, і Франк так нагримав на нього, що я аж здивувався.

А зараз бігає з кутка в куток розлючений, стурбований.

— Найкраще піти до поліції, — злоститься він, стискаючи кулаки. — Негідники… Подзвонити туди ми не в змозі, бо вони перерізали дріт. А не завадило б, хоча б для того, щоб поцікавитися, як реагуватиме поліція.

— Облиш! — кажу. — Однаково нічого не вийде. «Марні зусилля кохання»…