Фред Унгер - Заборонена кімната

До пас поспішає старший кельнер. Пізнає Кріс, кланяється ще раз — удвічі нижче.

— Столик, панове?

Що й казати: з Кріс непогано відвідувати громадські заклади. Маємо чудові місця. Поллі нас ще не помітила. Вона танцює. Час від часу посміхається до партнера, відкидає назад волосся; вола схожа на язичок полум'я, зелений, неспокійний. Горе метелику, який налетить на це полум'я…

Я вкрай розчарований. Невже Поллі більш мене не потребує? Ось вона глянула на годинника, щось сказала. Парт-пер посміхнувся і кивнув. Музика обривається, спалахує світло. Шеф дякує своїй дамі, вони наближаються до нас. Ще мить — і Поллі помічає мене: її очі стають великими, темнішають. Вона хоче забрати руку у Фассбендера — і помічає Кріс. Завмирає на місці, посмішка згасає.

Цілую руку Кріс.

— Ти знову безмірно чарівна!

— Тільки не перебільшуй, — відказує вона.

Я підводжу голову. Поллі вже далеко. Раптом побачив таке, що трохи протверезило мене. За їхнім столиком сидить мій приятель Оскар Сметс, як завжди, блідий і пихатий. Шеф щось шепоче до нього, Сметс повертає голову, кидає на нас холодний пильний погляд та вичавлює з себе посмішку. Як хочеться підійти і затопити у цю усміхнену пику! Поллі бліда, вона смикає свою сумочку, опустивши очі.

Кріс вивчає картку вин; вона нічого не помітила. Замовляю те, що вона вибрала.

— Ходімо, — каже Кріс. — Хочу танцювати. Танго.

Машинально перебираю ногами. Кріс лежить у моїх обіймах, немов пір'їнка. Їй приємно, мені погано.

Ось Сметс підвівся, прощається. Поллі бере сумочку — теж хоче йти, але Фассбендер тримає її за руку, щось говорить. Вона хитає головою, заперечує йому. Бачу, що хвилюється.

— Уважніше! — свариться Кріс. — Знову не в такт.

— Вибач…

Повз нас проходить Сметс, дивиться на мене, глузливо розтягує губи. Показую йому спину. Шеф знову щось говорить до Поллі. Вона повертає голову, наші очі зустрічаються. Міцніше притискаю до себе Кріс. Знаю: це фальшиве, все фальшиве. Кріс щипає мою руку.

— Куди це ти весь час лупиш баньки? — Глянула сама, здивувалася: — Так це ж Вольфі!

— Хто такий?

— Наш з тобою шеф. — Махнула йому рукою, він, усміхнувшись, відповів. — І непогана лялечка з ним. Привертає загальну увагу.

Бурмочу щось незрозуміле. Поллі застібає сумочку, Фассбендер шукає очима офіціанта.

— Рахунок!

Офіціант підлітає, мотляючи фалдами фрака. Останній акорд. Спалахує світло.

— Колись ти танцював краще, — зауважує Кріс. Прямуємо до свого столика, та на півдорозі наштовхуємося на Поллі та шефа.

— Хелло, Кріс! — каже він.

— Вольфі? Як ся маєте?

— Чудово. А я вже гадав, що ти не бажаєш помічати мене.

Поллі дивиться на мене, хоче щось вимовити, але тут Фассбендер звертається до неї:

— Знайомтеся, будь ласка. Панна Тердонк — панна Уден. А з моїм колегою ви, здається, вже знайомі.

— Так. — Поллі намагається посміхнутися. Звичайно, вона чула прізвище Кріс і збагнула, що до чого. Шкода.

Я киваю. Холодно.

Пауза. Кріс потай штурхає мене, шеф дивиться насмішкувато. Поллі чекає. Що ж, будь ласка.

— Добривечір, панно Уден! — кажу я.

— Добривечір! — озивається вона. Мені перехопило горло, хочеться завити.

Кріс і Фассбендер про щось там базікають, а ми з Поллі стоїмо, немов чужі. Мовчимо. А так багато треба сказати! Справді! Може, лише одне тільки слово? Може, річ у тому, як воно буде сказано? Але Поллі мовчить. Чекає. Я ж ображений. Скривджений. Телепень! Гасаю у її справах, встряю у різні історії, а вона? Вона розважається з моїм шефом. Думки залишаються невисловленими: поміж нас — стіна, прозора, крижана. Але хіба ми хотіли її зводити?

— На все добре, дітки! — каже Фассбендер. — Бажаю добре повеселитися.

— Бувай! — відгукнулася Кріс.

Поллі не сказала нічого; раптом вона здалася мені дуже втомленою. Шеф бере її під руку, і вони йдуть геть.

— Щось я тебе сьогодні не розумію, — кидає Кріс. — То поводишся, як биндюжник, а зараз…

Беру себе в руки.

— Кріс, — кажу, — мені зараз потрібна велика-велика склянка віскі.

— Через оте дівчисько?

Мовчки киваю.

— Чоловіче, значить, це була…

— Так. Поллі…

Вона хитає головою, скоса зиркаючи на мене. Потім каже:

— Боюся в такому випадку, що ти поводився як останній ідіот.

Я теж цього боюся.

Спав неспокійно, потім бачив уві сні якусь плутанину.

Снилося, немов стою у судовому залі, виголошую промову, але захищаю самого себе. Перед прокурором лежить рахунок Наеглі, сам він, з обличчям шуліки, довбає мене своїм гострим дзьобом, свариться, гримає, я огризаюся, а суддя хапає дзвоника і дзвонить, дзвонить…