Фред Унгер - Заборонена кімната

— Залюбки, але в мене справді немає часу. Уже обіцяв.

Вона надула губи.

— Знову твій єврейчик?

— Кріс!

— Гаразд, вибач. Скажи йому, що ти сьогодні не зможеш. А то я справді розсерджуся на тебе.

Я заклав руки за спину.

— З Франком домовитися було б неважко. Та це не він. Дама.

— Поллі?

Я кивнув.

— Нехай сидить вдома.

Я похитав головою.

— Вклепався?

Знизав плечима. Вона розсміялася.

— Лексе, ти просто чудовий! Знаєш, що я тобі ще скажу?

Звичайно, я не знав.

— Колись ми поберемося. Що ти про це думаєш?

Все ж таки вона відпустила мене, навіть змінила гнів на милість.

У квіткарні біля головного вокзалу я придбав велетенський букет червоних троянд. Це влетіло мені у копійчину, і я згадав, що й досі маю при собі гроші, одержані від Наеглі. Поклав квіти у машину і поїхав до «Едему».

День згасав, хоч сутінки ще не спали. В холі готелю, з високим, немов у соборі, склепінням, мирно дрімали килими, і дзеркала кокетували з м'яким світлом люстр. Пахло кавою мокко та сигарами. З ресторану долинало туркотіння віолончелі.

Зачіска Елен плавала у реєстратурі великою червоною плямою. Головний адміністратор десь пішов. Елен сказала докірливо:

— Гадаєш, я ще колись потуратиму твоїм витівкам? Проти Наеглі розпочато справу. І через твою забудькуватість я можу позбавитися місця.

В мене палали вуха. Виправдовуватися було нічого: спочатку завадила Поллі, потім — раптовий від'їзд Наеглі.

— Хіба ти не могла покласти в касу свої гроші? — несміливо запитав я.

— Сьогодні о четвертій ранку тут уже побувала кримінальна поліція. Троє. Хотіли допитати Наеглі. Коли ж з'ясувалося, що пташка вже полетіла з гнізда, спливла справа про несплачений рахунок. Моя зміна розпочалася опівдні, і щось зробити вже було запізно.

Я видобув з бумажника вісімдесят марок і простягнув Елен.

— Може, якось заприбуткуєш їх зараз? Заднім числом?

— Ти збожеволів! Щоб подумали, ніби я взяла з каси ці гроші? — Вона відсунула купюри. — Дуже шкода, Лексе, але тобі самому доведеться розплутувати цю історію.

— Але в який спосіб?

— Наприклад, перекажи гроші поштою. Від імені Наеглі. А тоді, мабуть, поліція справу припинить.

Поруч хтось бухикнув. Зігнута спина; на гладенько виголеному черепі виграють відблиски люстр.

— Пан доктор незадоволений нашим персоналом? Мені почулося щось про кримінал…

Елен пополотніла.

— Та ні, дурниці! — Я швиденько забрав гроші. — Просто маленька консультація.

Він кинув гострий погляд на банкноти.

— Розумію, розумію. Невеличкий юридичний екскурс. Дуже корисно, дуже цікаво. Хе-хе, гм, хе-хе…

Я посміхнувся, адміністратор теж. Ми розпрощалися напрочуд чемно, як і належить справжнім джентльменам.

Цокає годинник.

Жовтим острівцем плаває на паперах світло настільної лампи. Біля письмового столу гуде електрокамін. Сиджу і пишу.

Повитягав з кошика свої головоломки, захоплено надписую, стираю, переробляю. Додаю нові імена. Якось непомітно Удена відсунуто на другий план, на першому — хом'яча мордочка дядечка, — гном, що так полюбляє кросворди, сірі, льодяні, позбавлені повік очі Оскара Сметса. І поміж усіма — Кріс з її клятою посмішкою сфінкса. Збіг випадковостей чи гра фантазії?

Вимкнув світло, підійшов до вікна і прочинив його ширше. Повітря свіже й прохолодне. У світлі великих вуличних ліхтарів нитки дощу стають срібними. Об стіну будинку з шарудінням треться листя, дощові краплини торохтять по підвіконню.

У вітальні пані Гнайзенек починають бити стінні дзиґарі. Лічу удари. Дев'ять. Поллі сказала, що прийде о дев'ятій.

Визирнув з вікна. Вітер одразу ж скуйовдив волосся, обличчя стало мокрим. Примружився. Внизу, вдалині, у центрі міста, по фасадах будинків перебігали вогники реклам. На одному з дахів танцювали блакитні карлики, на іншому спалахували оранжеві пляшки, по третьому котилися червоні автомобільні покришки.

Вже хотів був зачинити вікно, коли побачив якогось чоловіка. Стояв на протилежному боці вулиці, спершись на дерево, і уважно роздивлявся наш будинок. Не з простої цікавості: час від часу прикладав до очей бінокль. Я відсахнувся за фіранку. Чоловік сховав бінокль у кишеню плаща і стояв нерухомо, майже злився із стовбуром.

У світлі вуличних ліхтарів з'явився яскраво-зелений «фольксваген». Він рухався дуже повільно. Метрів за десять від мого будинку зупинився, фари згасли, мотор замовк. Щось майнуло за його шибками. Чоловік під деревом підняв руку. І все.