Фред Унгер - Заборонена кімната

Я двигонув склянкою по стойці, нагадуючи йому, що вона пуста.

— А яка точка зору в Льокі?

— Льокі, — відповів він, смокчучи сигару, — лише статист. — Кинув блискавичний погляд у бік туалету. — Іноді приходить тут один, і Льокі перед ним стає струнко. Такий білявий здоровань, зухвалий, з пикою зголоднілого художника. Здається, працює у якійсь детективній конторі. Вони кличуть його Оссі Нібелунг…

— Маєте на увазі Оскара Сметса? — здивовано спитав я.

— Бач! — відгукнувся Еміль. — Ви й самі добре обізнані.

Вулицею у дощі пропливала автомашина, по шибках великих вікон стікали струмки. У пляшках палахкотіли жовті, блакитні, зелені іскри. Над столиками висіли абажури: червоні з білими плямами, вони нагадували мухомори. Безшумні руки музичного автомата поклали на диск нову пластинку — «Я співаю під дощем»…

Товстун витяг сигару з рота, він щось підраховував на папірці.

— Коли Сметс тут був востаннє? — спитав я. — Мабуть, у суботу?

Еміль невдоволено глянув на мене. Перепитав:

— Вчора?.. Так, був.

Раптом його погляд став настороженим. Я швидко озирнувся. За матовим склом на мить виникли та щезли силуети Клер і червонопикого. Проте йшли вони не на вулицю.

— Що там, праворуч?

— Двір.

Я тихенько прочинив двері, але то була зайва обережність: Клер та Льокі вже перетинали двір. В руці червонопикий тримав низку ключів.

По той бік двору тягнувся ряд гаражів. Вони зупинилися біля крайнього. Льокі відімкнув замок, Клер відхилила двері, потім обидва зникли у гаражі. На жаль, гараж знаходився під дуже гострим кутом від мене, і я не міг бачити, що там робиться. Піти за ними боявся: вони щохвилини могли вийти.

Заревів мотор, з гаража викотився сірий автобус «фольксваген». За кермом сиділа Клер. Загальмувала.

— Отже, до вечора!

Льокі підняв руку:

— Гаразд!

Клер натиснула на газ, автобус пірнув у підворіття і завернув на вулицю. Торохтіння його мотора поступово замовкло. Льокі зачинив двері гаража.

Я кинувся до своєї машини, але було запізно. Добрих півгодини їздив містом, та Клер і сірий автобус немов крізь землю провалилися.

Я поїв у кафе самообслуговування, потім подався на Південну.

Хоч за моїм планом візит до дядька стояв на останньому місці, але тепер я збагнув, наскільки він важливий. Для Поллі й для мене особисто. Важливу роль зіграли шефів букет та розмова з Франком. Франк мав рацію: якщо дядечко Магнус зволіє, він зробить для Поллі та її батька набагато більше, ніж я. Якщо мені пощастить підпрягти його до нашого воза, то ми переможемо.

Дядечко сидів з Кріс у своєму кабінеті і грав у шахи. Справи Кріс були кепські.

— Грай турою на h4! — порадив я, підсунув крісло, вмостився в ньому і швиденько пригостив себе портвейном, що опинився під рукою.

— Не заважай! — роздратовано вероскнула Кріс і перетягла туру на h5. За два ходи вона її втратила. — Ось, маєш! — заявила вона з чарівною логікою. — Краще гратиму без підказок. Шах, дедді [6] Татуньо (англ.). !

То було чисте самогубство і коштувало їй ферзя. Я посміхнувся. Кріс розсердилася.

— Реванш! — зажадала вона. — А ти, Лексе, тримай язика за зубами.

Цього разу Кріс грала обережніше. Вона довго розмірковувала, дядечко ж Магнус виявив благородство: не підганяв. А я питав себе, чи такий він благородний у своїх банківських махінаціях.

— Що там у вас нового? — поцікавився він. Хом'якові його щоки рожево вилискували, взагалі він мав ситий і задоволений вигляд. Картинка!.. І я вирішив брати бика за роги.

Почав з дрібниць, побалакав про різне; дядечко схвально кивав головою, поміж цим налив собі ще склянку, посмоктуючи сигару, «з'їв» у Кріс пішака. Ситуація була чудовою, і я перевів розмову на Удена.

— Так, так, пригадую, — сказав вія більше з чемності, ніж через справжню зацікавленість. — Звичайний випадок зради принципам. Гарде, Кріс!

— Його дочка, — зауважив я, — наша клієнтка.

— Шкода дівчини, дуже шкода. — Коли ж Кріс хихикнула, додав: — Повен, що її батько просто помилився. Та облишмо це. У кожного свій клопіт, кожен має нести свій тягар.

— Це для неї важкий тягар, — сказав я. — І потім ота невідомість…

Кріс кинула на мене швидкий погляд, підморгнула. Дядечко Магнус знизав плечима.

— Звичайно, — сказав він єлейно, — родичі у таких справах завжди терплять. Та що вдієш. Наш світ такий недосконалий.

— А ти б не міг…

— Що саме?

— Адже в тебе всюди свої люди…

— Звідки в тебе цей солдатський жаргон, Александре! — гримнув він.