Фред Унгер - Заборонена кімната

— А хто написав слова?

— Відгадай.

— Ти особисто?

— Ні.

— Може, Клер?

— Також ні.

— Тоді не знаю.

— Елен.

Він повторив приспів, прислухався і раптом перестав грати.

— А чому б тобі не зацікавити справою Удена дядечка? З його зв'язками…

Взагалі Франк мав рацію. Якщо прокурор був з Фассбендерами в дружніх стосунках, то на мого дядька він просто молився, бо той сидів десь високо-високо, на самісінькому небі, і, коли натискав на кнопки, на землі гуркотіла гроза.

— Здається, — замріяно вів далі Франк, — варто познайомити Поллі з дядьком.

— Борони боже! — злякано вигукнув я, враз утямивши, де заритий собака. — Виключено. Якщо він довідається про Поллі…

Франк зрозумів. Знову замислився.

— А якщо пограти на його батьківських почуттях?

Я зареготав: собака був заритий саме тут.

— Не підходить? Добре. — Проте Франк помітно образився. — Тоді посилай Поллі до молодого Фассбендера. Велике декольте, сльозинки на віях…

Я жбурнув у Франкову голову подушку. Вона влучила в спину і впала на голову Арчі. Той загарчав.

— Для адвоката ти дуже слабкий тактик, — зауважив Франк.

Хотів заперечити йому, проте не знайшов, як саме. Пролунав дзвоник. Арчі скочив на ноги, загавкав. Франк, підкоряючись його настирливості, відірвався від рояля.

— Це капітан Фосс, — сердито кинув він. — Бува, ще до півдня так надудлиться, що не годен попасти ключем у шпарину.

Я підвівся, узяв пальто.

— Відчиню. Завтра побачимося?

— Треба ще погомоніти щодо Льокі. Можливо, щось придумаємо.

Дзвоник задзеленчав знову: голосно, нетерпляче. Арчі гавкав так старанно, немов одержував за це платню.

— Гадаю, — зауважив я, — тобі давно вже слід подумати про виховання капітана Фосса. Привіт!

Вийшов у передпокій, розлючено рвонув двері, готовий вилаятися, але лайка зависла в мене на язику. За дверима стояла Клер, крутячи над головою розмальовану червоно-білими квітами парасольку; її світлі чобітки були заляпані грязюкою, вітер обліпив постать пальтом.

— Нарешті! — промовила вона. — Нам що, позакладало?

Мені потрібний був деякий час, щоб перебороти здивування: гадаю, вигляд я мав не дуже розумний.

— Боюся, — зрештою видушив з себе, — що мадемуазель переплутала адресу.

Пальцем показала на таблички біли дверей, і я мав нагоду помилуватися її криваво-червоними нігтями.

— Фосс, хіба це не ви?

— Можливо.

— Ну от!

Клер склала парасольку, прослизнула повз мене у передпокій. Труснула плечима, скидаючи пальто, потім вимогливо простягнула його мені.

— Хіба не допоможете?

Я грюкнув дверима, демонстративно засунув руки у кишені і, дивлячись повз пальто, заявив:

— Ні.

— Ваша нечемність, — сказала Клер, — мені не до вподоби. Я навіть ладна забути, що колись мала вас за джентльмена, докторе Тердонк.

— Ага, — промовив я. — Все ж таки не Фосс.

Стала перед дзеркалом і всміхалася, причепурюючи зачіску. Її посмішка мені не сподобалася: вона була надто невинною для того, щоб справді бути такою.

— Звичайно, ні, — іронічно сказала вона. — Невже гадаєте, що ми такі наївні?

Знову посміхнулась, взяла свою сумочку і попрямувала до Франкової кімнати. Я кинув своє пальто на вішалку і поспішив за нею.

Франк виявився стриманішим за мене. Він лише трохи звів брови, потім всміхнувся, підвівся і зустрів Клер люб'язніше за адміністратора «Едему».

— Дуже мило з вашого боку, що вирішили завітати до мене!

І підсунув до неї крісло.

— Ваш приятель, — заперечила Клер, — зовсім іншої думки.

— Мій приятель Фосс страждає на розлиття жовчі, і це його іноді робить дратівливим.

— Не турбуйся! — сказав я. — Мадемуазель Клер чудово інформована. Вона вже вичитала мені за нечемність, несумісну з моїм званням.

Тим часом Клер умостилась у кріслі і натягла спідницю на коліна. Однак її ноги було добре видно, і це було приємне видовище; спідниця також вигідно підкреслювала її фігуру. Взагалі вона мала дуже привабливий вигляд.

— Якщо ви запропонуєте мені віскі, — звернулася вона до Франка, — то не відмовлюсь.

Франк мовчки подався до шафи, витяг келих, поставив перед Клер. Потім підсунув до неї пляшку та сифон. Клер налила собі з пляшки, на сифон уваги не звернула. Підвівся Арчі, обнюхав її чобітки, чхнув і поклав голову їй на коліна. Клер попестила його, Арчі закрутив хвостом. Я свиснув, він глянув на мене і закрутив ще дужче. Іноді Арчі зовсім втрачає інстинкт.

Зрештою я відклеївся од дверей і сів біля рояля. Франк теж сів. Клер дудлила віскі і шепотілася з Арчі. У шибки періщив дощ, у складених перед будинком пустих бочках гудів вітер.