Фред Унгер - Заборонена кімната

Це була її кімната. Світлі меблі. Диван-ліжко, три маленькі крісла, пістряві подушки, кераміка. На стіні кілька акварелей. Зелено-фіолетові, серед них пухкеньке дитяче личко. Дуже багато книжок. Грамофонні платівки, квіти. І ледь відчутний запах її парфумів.

Вікно було прочинене, по підвіконню тарабанив дощ. Підійшов, щоб зачинити. І застиг на місці, здивований. На тому боці вулиці стояв зелений «фольксваген». Водій виліз і порався біля віконних «двірників». На передньому сидінні лежала розгорнута книга.

В коридорі грюкнули дверима. Я озирнувся.

На порозі стояла вона. Трохи задихана, під пахвою пака газет. З пальта капало. Капелюшка вона насунула на лоба, з-під нього визирало лише кілька кучериків. Мені їжачок видався надзвичайно милим. Гріх було не поцілувати її. Та Поллі була іншої думки.

— Обережно! Я зовсім мокра.

Вивільнилася спритним рухом, кинула газети на стіл. Я лишився з порожніми руками і дивився трохи придуркувато.

— Ти що, збираєшся клеїти шпалери?

— Хіба не знаєш, — відмовила Поллі, — навіщо я купую газети?

Я узяв паку, зважив на руці. Свіженькі недільні видання, мабуть, скупила півкіоска.

— Шкода грошей, — зауважив я. — Редакції працюють лише до півночі. Про втечу Хайнке-Штудера газети повідомили аж через два дні.

Мені було шкода її. Дівчина хотіла хоч чимось допомогти. Але почала безглуздо. Я кинув газети у кошик. Поллі зробила рух, ніби хотіла спинити мене, але одразу заспокоїлася. Зняла пальто, винесла його з кімнати.

— Хочеш кави?

— Кава ніколи не завадить.

Її кроки пролунали в коридорі, грюкнули двері. Я швидко підійшов до вікна, визирнув на вулицю. «Фольксваген» був на місці. Стиха працював мотор, «двірники» мляво гойдалися туди й сюди.

Чув, як Поллі розмовляє з Ганнібалом. Опустив гардину, сів у крісло і, витягши газети з кошика, заглибився у гороскоп. На мене чекали великі витрати і весняна нежить. Наприкінці життя — обставини для нового знайомства. Рекомендувалося бути обережним у стосунках з начальством.

Брязнула ложечка, я підвів голову. Поллі поставила переді мною чашку кави, поруч з нею — порожню склянку.

— Зараз буде мартіні. Ганнібал принесе.

— Поллі, я був би дуже вдячний…

— Не манірся! — обірвала вона мене. Скинула черевички і сіла на диван, підібгавши ноги. — Мені відомі твої ліки.

— Ти не завжди прислухайся до Елен. Вона надто перебільшує.

— Фелікс теж?

Я знову кинув газети у кошик і покуштував каву. Була дуже гаряча і ріденька. Та з її рук ладен був пити і соляну кислоту.

Простягнув їй папірець з програмою дій на шість пунктів.

— Матуша, — пояснив, — тобі доведеться взяти на себе. Мені досить клопоту з іншими.

Розгорнула папірець, почала читати. Сьорбаючи каву, я час від часу зиркав на неї. Мала стомлений вигляд, якось постарішала. Холодна і стримана, ніби ніколи не була ніжною і милою. Ця холодність, яка завжди так подобалась мені, зараз здавалась безглуздою.

— Матуш, — зауважила вона, — не проблема. Так чи інакше я хотіла побалакати з ним про той телефонний дзвінок.

— Можливо, — сказав я, — що він тієї ночі був вільний від служби. Тоді ти повинна попросити його, щоб він розпитав своїх колег. Чим скоріше він це зробить, тим краще.

Поллі кивнула.

— Сподіваюсь, що його не доведеться довго вмовляти. Матуш — дуже люб'язний. Чи має він записати для тебе все, що почуває?

— Не завадило б.

Поллі читала далі.

— Лексе, — промовила тихо, — ти добре зважив усе, що стосується Цахойса?

— Ти ж сама була за нього!

Вона насупилася.

— В мене немає грошей, Лексе. На той чек не розраховуй: хочу його повернути. Милостині мені не треба, купувати ж себе не дозволю.

— До чого тут купівля?

— З цими грошима щось не те, — наполягала вона. — Інші мусять за тисячу марок працювати три місяці. Чому саме я одержала такий подарунок?

Не час був сваритися з нею через той клятий чек.

— Так чи інакше, я й не розраховував на твої гроші. Вициганю їх у дядечка. Або у Кріс.

Поллі мовчала. Потім повільно згорнула папірець, поклала його на стіл. З вулиці долинув звук мотора. Спочатку він ставав усе голоснішим, потім віддалився.

— Ні, — сказала дівчина. — Будь розважливий. Я не хочу, щоб ти заборгувався.

— Але ж ми…

— Саме так, — промовила вона. — Саме цього я й не хочу…

Постукали. Зайшов Ганнібал, захеканий, упрілий. Виставив уперед підборіддя, а на стіл — пляшку мартіні.

— Я наказав, щоб розкоркували. Ось решта.