Фред Унгер - Заборонена кімната

Ми побалакали ще трохи, зрештою Поллі погодилася, що присвятить Фассбендерові лише частину вечора; інша належатиме мені. Дуже розсудливо! Вона навіть пообіцяла зайти по мене, це ще більше припало мені до смаку. Послав їй поцілунок рукою, одержав у відповідь засудливий погляд і увімкнув першу швидкість. Вперед, до Франка!

В мене було з ним про що поговорити. Як би погано не стояли справи, Франк завжди дасть добру раду. Іноді з мене досить того, як він уважно мене вислуховує. У таких випадках Франк звичайно грає щось класичне, наприклад, Бетховена, Шопена або Ліста, — згадка про часи, коли він навчався у консерваторії, — і не перебиває мене.

Так було і зараз, цього недільного дня. Я розповів йому про все, що відбулося вночі після того, як ми розпрощалися. Розповів спокійно і детально: від Франка не приховував ніколи. Розповів навіть про те, що поцілував Поллі.

— І зараз шкодуєш?

— Навпаки. Шкодує Поллі.

— Тобі не завадить, — незворушно відказав Франк. — Давно вже чекаю, коли ти врешті-решт обламаєш собі зуби на якійсь дівчині. Саме на Поллі я і розраховував. Мені було б боляче, якби ти поласував нею, кинув, як інших.

— Про ласощі нічого й балакати..

Франк щось буркнув. Він сидів за роялем, дудлив третю чашку чорної кави і грав прелюд Шопена «Дощові краплини». У своєму строкатому купальному халаті він мав вигляд короля на пенсії. Арчі лежав біля його ніг і хропів.

— Що ж ти робитимеш тепер з Уденом? — зрештою спитав він.

Прочитав йому свою програму. Він слухав мовчки. Та коли я згадав Цахойса, похитав головою:

— На Цахойса нема чого покладатися. Не забувай: все життя він займається брудними справами. Навіть коли б він і забажав допомогти, все одно йому не перестрибнути через самого себе. Та він і не хоче. Доля Удена йому зовсім байдужа.

— Але ж п'ять тисяч марок…

— … які він забере, звичайно. Навзамін ти одержиш якісь незначні відомості, що йому не зашкодять, а тобі не допоможуть. Так воно і буде. Дай-но твій папірець!

Тримаючи мій план у правиці, він лівою взяв кілька сумних акордів.

— Викрити Льокі, — сказав він, — це теж тільки теорія. Як це зробити практично?

Чекав на це запитання ї, замість відповіді, видобув з кишені пістолет, що його тиждень тому відібрав у водія автобуса, обережно поклав на стіл.

— За допомогою цієї іграшки.

Франк здивовано втупився у пістолет, навіть перестав грати. На хвильку запала тиша, чути лише було, як хропе Арчі. Тьмяно виблискував пістолет.

— Гадаю, — сказав я, — нам треба завітати до Льокі додому.

— Кому це «нам»?

— Тобі, Буллі, мені.

— І далі?

— Сунемо йому пістолета під ніс і триматимемо доти, доки не скаже, де сховали Удена.

Франк сидів нерухомо.

— Добре, — зрештою промовив він. — Я піду з тобою. Але за умови, що ти готовий…

— До чого?

— Натиснути на курок.

Тепер уже я втупився в нього. Потім поглянув на пістолет. Мене ніколи не вчили вбивати людей, навіть тих, до яких я ставився байдуже. Проте я був молодий і цінував життя. Стріляти у беззахисне, тремтяче від жаху тіло?

Гадаю, Франк прочитав відповідь на моєму обличчі, бо підвівся, взяв пістолет і кинув у ящик столу.

— Облиш це. Той, хто збирається загрожувати, мусить мати силу виконати загрозу. Інакше така загроза — блеф! Не забувай також, що ота банда пройшла крізь погонь, воду та мідні труби. Вони краще обізнані з психологією вбивства, ніж ми з тобою. — Він витяг з шафи пляшку, налив у келихи і один з них підсунув до мене. — Кинь Льокі та чекай слушної нагоди: рано чи пізно вона з'явиться.

— Проте Поллі, — зауважив я, — не може чекати так довго.

Він глянув на мене. В кімнаті знову запала тиша.

— Поллі… — пробурмотів він перегодом. — Боже мій, звичайно…

Безпорадно сів на круглий свій стільчик, видобув з рояля кілька сумбурних пасажів.

Я присьорбував вино. І враз відчув, як страшенно втомився. Поллі повірила, що я допоможу їй, насправді ж ми тільки змарнували час, дорогоцінний час, і тепер справи стояли значно гірше, ніж до цього. Удена вкрали з-під самого нашого носа, і немає ніякого сумніву в тому, що прокуратура піднесе цей факт як втечу, тобто як визнання провини.

Я поставив келих.

— Чом би тобі не поклопотатися, — кинув через плече Франк, — щоб обидва Фассбендери взялися за справу Удена?

— Вже взялися.

— Але поки що ані батько, ані син не дуже перевтомлювалися.

Він вдарив по клавішах, узяв кілька акордів та заграв оту сумну пісеньку, що так мені подобалася. На якусь мить я навіть забув про Поллі.