Фред Унгер - Заборонена кімната

Поклав на стіл монети, відкинув з лоба чуб і хотів був іти.

— Можеш випити з нами скляночку, — запропонувала Поллі.

Хлопець глянув на неї, потім на мене. Пирхнув.

— Не люблю мартіні. Віддаю перевагу пиву.

Глузливо всміхнувся, пересмикнув плечима і щез. Поллі зісковзнула з дивана і налила мені склянку по вінця. Робила це дуже серйозно.

— Я тебе дуже прошу… — раптом почала вона.

— Слухаю.

— Забудемо те, що було сьогодні вночі. Згода?

В мене раптом з'явилось почуття, ніби хтось висмикнув з-під мене стілець.

— Поллі, — перелякано промимрив я, — що трапилось?

Вона все ще не дивилась на мене.

— Сьогодні вночі мені було трохи не по собі, — промовила тихо. — Все сталося так несподівано. Поліція. Тато, І… Ми залишимося добрими друзями. Більшого від мене не вимагай. Бо в іншому разі буду змушена відмовитися від твоєї допомоги. — Відкинула голову назад. — Не хочу бути іграшкою…

Мого доброго настрою як не бувало.

— Гадав, що не зовсім тобі байдужий.

Поллі лише глянула на мене. Не завжди й потрібні слова. Мені було досить її погляду. Великі темні очі, допитливі, відверті. Відчув, що не витримую цього погляду.

— Іноді, — промовила нерішуче, — ти стаєш таким дивним. Невідомо, де ти, а де машкара.

— Правда, — погодився я, — та я й сам не знаю.

Подзвонили.

— Тихо, — приклав я палець до губів. — Нас немає.

Та вона вже йшла до дверей.

— А що як це звістка про батька?

Що я міг заперечити?

Підійшов до вікна, трохи відхилив гардину і визирнув на вулицю. «Фольксвагена» вже не було. Хмари, мов кораблі, повільно і важко пливли по небу, вітер розганяв їх, знову зганяв докупи, іноді визирало сонце і знову ховалося за сірою запоною. Стомлено нависло над дахами похмуре небо. З коминів вилися тонкі струмені диму. Час недільного обіду. В сусідній квартирі бряжчали тарілки. Гриміло радіо, лунали дитячі голоси.

Поволі пройшовся по кімнаті. Десять кроків туди, десять кроків назад. На столику стояв мій пудель, поруч — букет квітів. На шафі висіла кофтинка. Я погладив її, тканина м'яко подалася під рукою.

За дверима пролунав голос Поллі.

Грюкнули двері. Я відійшов від шафи.

— Що новенького?

— Дивись! — Вона простягнула мені чудовий букет троянд, що, напевне, коштував цілу купу грошей. — Вгадай, від кого?

— Я не знаю твоїх шанувальників.

— Від твого шефа.

— Он як, — промовив я невесело. А я прийшов з пустими руками! — Сам був тут?

— Посильний. З записочкою. Хочеш прочитати?

На картці не було штампу контори. Лише прізвище Поллі. Писав сам молодий Фассбендер, хоч власноруч він заповнював переважно чеки. Це вже мені не сподобалось. Ще більше не сподобався зміст.

«Щойно я дізнався про нещасливий поворот нашої спільної справи, у зв'язку з чим наша фірма вважає себе вільною від своїх обов'язків, — і заздалегідь прошу вибачення. Мав розмову з прокурором; він запевнив, що не все ще втрачено. До вечора дізнаюся більше. Буду дуже радий зустрітися з вами в «Ротарі-клубі» о 18 годині. Принагідно підвечеряємо. Відданий вам…»

Підпис нерозбірливий, та я пізнав його. Засмучений, повернув картку.

— Ти підеш?

— Звичайно.

Я кивнув. Поллі справді нічого іншого не лишалось робити, та мені це не подобалось. Спробував бадьоритися, але Поллі вже помітила мій понурий настрій.

— Що з тобою?

— Нічого…

— Тобі не сподобалось, що він написав про відмову фірми від зобов'язань?

— Мені не сподобалось оце. — Я тицьнув пальцем у троянди.

Поллі розсміялася.

— Маленький знак поваги…

— Занадто маленький… — пробурмотів я. Пригадав усі недавні шефові натяки щодо Поллі. Найкраще було б розповісти їй про все, та я не хотів завдавати дівчині прикрощів.

Поллі подивилась на мене.

— Троянди… — завагалася вона. За мить глибоко зітхнула.

— Хвилинку…

Схопила квіти і зникла. Трохи згодом повернулася. Без троянд. Я здогадався.

— Ти їх…

— Подарувала. Сусідці. Вона так любить квіти, але Густав…

Я запідозрив недобре.

— Твоя сусідка — дама з овечими кучериками та риб'ячими очима?

Поллі здивувалася.

— Ти її знаєш?

— Аякже, — зітхнув я. — Це та, котрій, я учора… Словом, зараз у неї вже два букети…

За півгодини я висадив Поллі біля маленького будиночка на околиці, в якому мешкав Матуш.

— Коли побачимось? — спитав.

— По обіді?

— Ні, ранувато. Я не впораюся аж до вечора.

— Ти міг би повечеряти в мене, — сказала вона, — але о шостій я мушу йти до того дурного клубу.