Фред Унгер - Заборонена кімната

Поллі притисла лоб до шибки. Очі її мерехтіли. То була вода, а не лід.

— Лексе, — прошепотіла вона. — Що вони зроблять з татом?

Я і сам запитував себе про це. Та знаходив тільки одну відповідь.

— Твій батько, мабуть, знає дещо, небезпечне для них. Вони й украли його, щоб мовчав. Бояться.

Дівчина повернулася обличчям до мене.

— І вони примусять його мовчати?

Я похитав головою.

— Якби вони тільки цього бажали, зробили б простіше. Адже чимало людей померли у слідчій в'язниці. Це дешевше для таких, як Наеглі. Зрештою, не привертає такої уваги, як втеча.

— Ти справді маєш іще надію?

— Так.

— І що робитимеш?

— До ранку неодмінно щось придумаю. Може і Баум про щось дізнається.

Я витяг з кишені пуделька і простягнув їй.

— Подобається?

Несподівано ми перейшли на «ти». Це сталося якось само по собі. Поллі глянула на іграшку, спробувала всміхнутися.

— Ох, Лексе, чим усе це закінчиться?

Я раптом згадав простеньку мелодію. «Ніч літнього сонцестояння»… Взяв Поллі за плечі, притягнув її до себе. Крізь сукню відчував її тіло.

— Ні, — сказала вона. — Будь розсудливим, Лексе…

У вікно великими чорними очима зазирала ніч.

Коли я за чверть години повернувся додому, побачив на столі пакуночок. Недовірливо оглянув його. Великими друкованими літерами було написано: «Через посильного» і «Особисто для доктора Тердонка». Зворотня адреса не зазначена.

Підніс пакунок до вуха, потрусив. Всередині щось калаталося. Трохи повагавшись, розрізав мотузку, обережно розгорнув папір. Випала вузенька картонна коробочка. Відкрив її. В ній лежав малесенький фотоапарат. Дорогий, зовсім новий. Похитав головою і поклав його на стіл. Дивно…

Потім уважно оглянув коробочку. На дні знайшов згорнутий аркуш паперу: сторінка, видерта з якогось ілюстрованого журналу. Розгорнув її, з неї випав на килим інший папірець.

Проглянув журнальну сторінку. Там був великий кросворд. Почав потроху здогадуватися.

Нахилився, узяв інший папірець. Цей був з якоїсь книги. Дивний текст. Йшлося про заборонену кімнату, про золотий ключик і дівчину, що у відсутність короля увійшла до цієї кімнати. І побачила щось жахливе… На цьому текст обривався.

Заборонена кімната?!

Десь кілька днів тому я вже чув таке. Натяки, перестороги… Мебіус? Так, то він казав про неї. Тепер я пригадав, але це нічого не давало. © http://kompas.co.ua

Може, хтось глузує з мене?

У склі книжкової шафи тьмяно відбивалося світло. В кутках кімнати причаїлися тіні. Три мавпочки на письмовому столі сиділи, зіщулившись, затуливши лапками очі, вуха, роти. Не бачать нічого. Не чують нічого. Не говорять…

Я визирнув на вулицю.

Різноколірні блискавки спалахували і згасали. Безшумно бігли по фасадах і фронтонах написи, стікали з дахів і застигали на тлі нічного неба.

Неділя.

Сірий набурмосений ранок повиснув над дахами. По шибках спливають краплини дощу, у комині завиває сердитий північно-західний вітер. Вулиця майже вимерла. Вряди-годи з'явиться якась парасолька, змагаючись із вітром. На протилежному боці вулиці стоїть зелений, кольору молодої трави «фольксваген». Він скидається на здоровенну жабу.

Таку погоду можна зносити лише за допомогою міцно завареної кави. Готуючи собі цей приємний напій, я із задоволенням насвистую. Згадую шоколадні кучерики, що пахнуть сигаретним димом і мартіні. Густий, м'який голос. Рот, який більше звик вимовляти нечемності, ніж цілуватися.

Обережно переношу кофейник до кімнати. Електрокамін уже наповнив її теплом, по радіо співає тихий жіночий голос.

Сів за письмовий стіл, присунув до себе паку паперу і взявся до роботи. Занотував усе, що сталося від минулої суботи. Факти, побічні докази, висновки. Хотів відокремити суттєве від несуттєвого та осмислити все в цілому. У нас були добрі наміри, але жодного плану. А ті мали його. Це доводило хоча б викрадення Удена. Тому-то вони й переважали нас.

Зосереджено працював протягом аж двадцяти хвилин, списав п'ять аркушів. Наморщив лоба, викреслив половину, дописав нове, дещо підкреслив. Та все в цілому мені не сподобалось; вийшов матеріал для прокурора, але не для нас. Логіка свідчила проти Удена. Зібгав папір, викинув у кошик.

До будинку під'їхало авто. Трохи згодом хряпнули двері, на сходах пролунали кроки. Баум повертався додому. Я глянув на годинника. Чверть на дванадцяту.

Взяв новий аркуш. Записав, що нам лишилося зробити. Витратив на це аж три хвилини. Але і за наступні десять більше нічого не придумав. Роботи ж передбачалося небагато: