Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Критика його вже звучала як музика.

Прохоренко… Як же мені кортіло висловити йому свою учнівську вдячність, свою шану і повагу до його таланту. Більше того, я дивився на нього, як на людину, що воскресла з богеми, зуміла порвати з минулим, рішуче відцуралася і від «зеленого змія» і від друзів, що, пустившись берега, і його мало не втопили в триклятому Зіллі. Вже другий рік він і краплі не бере в рот. А раніше… Раніше вважався далеко не рядовим завсідником славгородських погребків.

А познайомився я з Прохоренком на першому курсі. І досить цікаво. Приймав він у нас залік. Поставив запитання — і до мене:

— Та-а-ак… Кепські ваші справи, юначе…

Чому кепські? Я ж учив! Ну, хай не знаю практичного життя газети, бо вступив до університету після школи, але ж теорію визубрив!.. Знаю від «а» до «я». Похололо на серці. Це ж перший залік у житті. Що коли не складу? Можуть і з факультету витурити!..

А він гне своєї:

— Таким чином, ви не читали постанови про редактора газети «Красний Север» товариша Задова…

Ця постанова була його «коником». Може, не сама постанова, бо вона суттєва й важлива, а прізвище редактора.

І хоча відповідав я зовсім про інше, він усе ж звів кепкування наді мною до цієї постанови.

— Значить, не знаєте, що утнув товариш Задов?

Бере в руки заліковку, розгортає.

— Стійте! — іронія з його слів одразу злітає. — Білокрил, Білокрил… Це ваш матеріал сьогодні опублікувала вечірня газета?

— Я… подавав, та ще не знаю… не бачив…

— То ви ж молодчина!

Молодчина — це я.

Поставив залік. Правда, зауважив:

— А газети треба читати.

— Журналісти в таких випадках кажуть, що вони самі їх роблять…

— Так, — йому сподобалася моя винахідливість, — але ж ви ще студент. Вам треба читати. Обов’язково!

…Кортіло мені нагадати Максимові Петровичу і про Цей випадок. І передати думку студентів про нього: справжній газетяр. Не кожен викладач має честь удостоїтись такого визнання серед загалу. Кортіло сказати і про його книжку, що вийшла цього року, чим вона мені сподобалась. Та побоявся, аби моє виявлення почуттів не розцінив він як підлабузництво.

День скінчився невдало: Варя потім повідомила не зовсім приємну новину:

— У Олі є хлопець.

— Ну, то й що?! — сказав я байдуже. А все ж через певний час спитав: — Звідки ти знаєш?

— Що?

— Що в Олі…

— А-а-а… Листи одержує «до запитання», ходить на міжміський переговорний пункт… Та й так видно.

Поживу — побачу.

Сиджу в Очакові, «біля самого синього моря»: при їхав у відрядження. Жнива почалися. Мене зняли з спортвідділу і кинули «на прорив» до сільськогосподарського.

На берег набігає голуба хвиля і з шурхотом розкочується по піску… Під її плескіт і звуки акордеона піонери роблять зарядку.

— Раз-два-три… Раз-два-три, — диригує дитячими вправами фізкультурник.

Верчу в пальцях оксамитового ведмедика, а чую голос Варі:

«Ти ж її не любиш. Скажи, що не любиш…»

На тлі моря біліють чайки. Наче дівочі долоні. Наче Олині долоні…

Кидаюсь з розгону в хвилі — над головою іскрами спалахують бризки, вода холодним вогнем обпікає тіло і найперше бажання моє — вискочити назад, на берег але за мить стає тепліше, і вже ні про що не хочеться думати, а тільки — пливти, пливти, пливти…

Мчимо з секретарем райкому комсомолу степом. Мотоцикл, як сполоханий скіфський кінь, несеться несамовито. Стрілка спідометра сягає стокілометрової позначки.

Вилітаємо за село Куцуруб. З півдня воно омивається водами Південнобузького лиману, а з півночі — морем хлібів. їх тут справді море — ні кінця ні краю. А над ними — небо. Високе, широке, синє, як на картинах давніх живописців.

Замовкає шум мотора. Стою наче в чарівному сні. прислухаючись до гомону колосся, яке видзвонює у нитки сонячного проміння, дивлюсь на свіжозорану ріллю на місці скошеного ячменю, бачу, як блакитною смугою стелиться вдалині лиман…

Десь сюрчить трав’яний коник, пряде срібну основу жайвір.

Ідемо далі.

Праворуч зеленіє лісосмуга, за нею — балка.

Знову розляглися пшениці.

Справжнє хлібне царство, де владарюють праця людини та залізні підпори високовольтних дротів, що навпростець несуть у міста і села в своїх жилах кров віку — електричну енергію.

А колись же тут шуміла ковила, древній вітер розчісував гриви диких коней, що табунами гуляли в необжитих просторах…

Як змінилось лице степу, як змінилися часи!

Немов з-під землі випливає комбайн.