Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Я передав Варі вітання, вона гірко посміхнулась:

— А мені не написав…

— Скажи, Варю, — спитав я, — ти давно його любиш?

— З першого курсу.

— Ну?

— Так.

— Давно, — погодився я.

Похапцем занотовую те, що Варя мені розповідала. Спогади з курсу першого і другого.

На консультації з античної літератури викладач заінтригував її «Дафнісом і Хлоєю» Лонга. «Любов не зап’єш, не заїси, замовленнями від неї не врятуватися…» Це зовсім не те, подумала вона, що підносили нам про любов у школі. А від десятого класу до університету — десь лише півроку відстані. Лише півроку! А між цією відстанню — вже два різні світи. Там, у школі, за читання цього твору, хоча він написаний ще в третьому столітті нашої ери, могли б і на комсомольські збори витягти, звинуватити мало не в аморальності. А тут рекомендують читати.

Варю це вразило.

Віталій сидів поруч, лагідним і тихим голосом жартував. Обіцяв писати їй додому, коли вона поїде на канікули, і говорив багато-багато ласкавих слів. Ні, він не байдужий до мене, здавалося Варі (вперше вона відчула потяг до нього на шефському концерті в колгоспі, коли він співав пісню «Ой, чий то кінь стоїть»).

А через рік вона вже записала до свого дівочого щоденника приблизно таке:

«Як важко любити. Як стриматись, коли хочеться на весь світ кричати: «Прийди, прийди!»? Як нестерпно ховати руку, коли коханий простягає свою. Як невимовно тривожно дивитися в очі з німим запитанням у зіницях.

О, коли б він знав, що за муки стискають дівоче ерце, яка боротьба точиться між розумом і непокірними почуттями!..

А скільки безсонних ночей, скільки чекань у надії на лагідний, лише мені одній відомий стукіт у двері: стук-стук.

Скільки страждань!

Усі, всі про нього думки.

А він?..

Чому ж він не любить, чому? Я сувора з ним? Ні. Груба? Ні, лише раз сказала неприємне (і мучилась тоді цілу ніч. А на другий день… перший подав руку, сів біля мене і сидів усі лекції, конспектував, уважним був. Мені ж боліла голова, і я мовчала, як мумія). Невесела з ним? Але ж я ніяковію, побачивши його, і замовкаю, тільки-но він заговорить. Що ж, що відштовхує його від мене? Чи я захоплююсь іншими? Ні, від того пам’ятного знайомства-зближення я ні про кого іншого не думала, нікого не чекала з таким нетерпінням, ні за ким не сумувала так… Чого ж вимагає справжня любов? Що їй необхідно? Чого нема в мені? Чим гірша я тих, кого він іноді проводжає додому, з ким танцює? Чому сторониться мене? Чому ніколи не спитає: що робитиму увечері?

Ні, не любить, не любить…»

Вона зробилася чутливою до кожного його поруху, слова, кроку. Приревнувала якось, коли він подав першій руку не їй, а Зіні Весняній. А то ненавмисно штовхнув на диктанті, і вона демонстративно відсунулась. Він узяв за плечі тихо-тихо. Озирнулась — ніжно усміхнувся. Було щось жагучо-таємниче в його погляді. Як завжди, не витримала. Запитав, чому вона відвела очі. Що могла відповісти? Любов! Перша, справжня, сліпа. Готовність самопожертви заради коханого, постійні думки про нього, тривоги, чекання, просвіти надій і радості, рідкі несміливі поцілунки, наївне бажання бути незалежною, гордою, коли ти вже давно і повністю належиш комусь… Сила любові взаємної невизначена. Але ще сильніша любов нерозділена! Оте бажання бути кращим, ніж ти є, в очах коханого, оте прагнення робити йому приємне, любити, любити, любити… Ох, чи можна таке передати словами?.. Невже, думала Варя, він не повторить слів, які переповнювали її серце: хороший, милий, дорогий, єдиний, незрадливий? Навіщо так мучить? Невже не має до неї ні краплі почуття? Навіщо ж омана, неправда? Навіщо так багатозначно поглядає на лекціях? Чому каже гарні слова при зустрічах? Навіщо?..

Ці записи у Вариному щоденнику я прочитав випадково без її дозволу — хай вона пробачить мою цікавість, якщо зможе.

«Справи йдуть на диво чудово.

У неділю ми ходили на танці. Ох, які це були хвилини! Він усе дивився на мене — так ніжно, тепло… Обережно притискав до грудей і знову заглядав у очі. Було хороше, дуже хороше. Що може бути приємніше, як схилитися на плече друга, доторкнутися волоссям до його м’якої щоки, сплести, поєднати його і свої пальці й… мовчати під музику, мовчати…»

«15 грудня — найщасливіший у моєму житті день. Була з Віталієм на іменинах у Колі Охмарбая.

Повертаючись з іменин, він сказав у електричці: «Ти зараз така гарна». А як заходили в гуртожиток, узяв за лікоть і міцно стис. Думала: це прощання. Ступила до кімнати, роздяглась. Раптом хтось стукає. Це він! Зайшов… милий, чудовий, хороший мій Вітя з карими сяючими очима.