Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Так і пустили в світ.

Увечері повернулася Варя.

Сидимо над Інгулом. Варя перечитує «Дванадцять стільців», а я пишу щоденник. Згадую: цієї весни якийсь студент в університетській бібліотеці написав у розписці-вимозі: «Остап Бендер. Вибране». Сказав про це Варі.

Вона:

— Це як в тому анекдоті: «За чим черга?» — «За Стендалем». — «А він дорожчий від штапелю?»

Гарно ввечері на Інгулі. Над західною кручею висить знесилене сонце. Куди не глянеш — човни, човни… На тлі сріблястої води і сріблясто-блакитного неба вони так гарно вимальовуються!.. А далі, аж в імлі, маячить вітрило. Тихо. Тільки чути, як край берега хлюпає хвиля…

Вже ні про що не хочеться думати, а просто сидіти й дивитись на млосну ріку.

Варя відкладає книжку. Краса Інгулу, мабуть, розворушила дівочу душу.

— Я хоча й з інтелігентної сім’ї (батьки мої службовці, тато — фінансист, мати — фельдшер), та нас із сестрою не розбещували дома, виховували суворими, майже дідівськими методами. Ні Песталоцці, ні Мака-рснка не брали до уваги. Може, не повіриш, але вперше мене мати поцілувала, коли я їхала до Славгорода. Втім, і працею не обтяжувала. Весь клопіт господарський, хатній брали на себе покійні дід та баба, поки були живі. А нас змушували вчитися, втовкмачували в наші непутящі голови старосвітську філософію типу: вченому — світ, а невченому — тьма. Світу, правда, від учення ми не бачили, а тьму — це точно — пізнали. Не підводили очей од підручників! Навіть художню літературу мало читали. І зараз у голові така мішанина… Підручники зубрили, гризли, а життя ж не вкладається в підручники, про нього, про його суперечності, штормистий норов батьки боялися казати правду. До всього ми доростали самі.

У школі один хлопець написав мені листа. Вже не пам’ятаю змісту, пам’ятаю лише: був він романтичний, з цитатами з пісень та віршів, де йшлося про високі людські почуття, кохання, дружбу… І на серці якось по-іншому стало — святково, небуденно. Я чи злякалась, чи зраділа… Коротше кажучи, розхвилювалась. І розхвилювалась уже не по-дитячому, по-дівочому… Іду, а на деревах іній — ясний, сліпучо-білий. І чому я не бачила його, коли йшла до школи? Дивно мені… А іній блищить, а сніги сяють… На простір рветься пісня. Поріг переступаю і:

«Здрастуйте вам!»

Домашні дивляться здивовано: що це зі мною?

«П’ятірку одержала?»

«Ні… Листа», — показую матері.

Прочитала мати і каже:

«Це добре, дочко, що такі гарні листи одержуєш. Я нічого не маю проти, але знай: головне — школа. Думати мусиш лише про уроки. Тобі написали цього листа знаєш чому? Бо ти відмінниця, старанна учениця. А якби вчилася на трійки, на двійки — хто б написав?»

Матері довго вважають своїх дочок маленькими дітьми.

Батько мій — тихий такий, скромний чоловік. Ніколи не кричав, не сварився.

Запам’яталося… Приїхав у відпустку: тоді він вчився на якихось тривалих курсах. Ми з сестрою — вона старша — бігаємо по хаті, бавимося… А він сидить на ліжку, розмовляє з сусідами. Мати біля нього схвильована, щаслива…

Підходжу:

«Мамо».

«Чого, доцю?»

«І я хочу сісти біля тата».

Він погладив мене по голові й далі розмовляє. Потім узяв чашку, зачерпнув води з відра, напився. Я схопила прожогом ту чашку і теж почала пити — тим же краєчком, яким він торкався губ…

Батько погостював і поїхав. Беру його черевики, ношу в руках по хаті. І так мені любо, мило!..

Як це було недавно і як — давно!

…Сонце світило в обличчя Варі, і в її волошкових очах я наче бачив той іній, який уперше помітила вона в хвилину дівочого пробудження. Уявляв її дівчинкою — була, либонь, справді схожа на волошку, особливо коли Носила блакитні стрічки, блакитні сукні, а доокруж зеленіли трави, наче жита, а довкола половіло літо… І ще здогадувався — вона згадує не тільки своє село Рутнівку під Полтавою, батьків, сестру, а й думає про Кривий Ріг, де зараз на практиці Віталій Гайдук.

Од Віталія лист, відповідь на мій, якого я надіслав кілька днів тому. Пише, що на криворізьку землю тільки-но прибув. А до того зі своїм тезком Віталієм Холодом їздив у своє село Розквітне. «Жирку нагуляли, у футбол пограли». Тепер вивчає рідні краї Холода.

Лист закінчувався так:

«Ти тепер султан турецький? Маєш гарем? — натяк на Варю, Олю та хазяйчиних дочок, про яких я писав йому в своєму посланні. — Нажимай на харчі. Варю не ображай, бо Гальопа після повернення в Славгород поставить про це питання руба на загальних зборах. А плавати її навчи, як є можливість. Хай плаває. Щоб на сесії не втопилася».