Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Вже не пам’ятаю, що було потім. Тільки нічого поганого, навпаки — все хороше. Він підвів до вікна, узяв за руку, просив, щоб я цілувала його. І гладив волосся, цілував сам мої очі, називав гарною, хорошою, наспівував пісні й вставляв у куплети моє ім’я. О, яка я була щаслива. Я розповідала, як провела літо, а він обійняв, притис до себе. Спитала: «За що?» — «За те, що ти щебечеш…» Мені так сподобалися ці слова. Говорив, що у мене смутні очі і що вони подобаються йому. Обіцяв, що Новий рік зустрічатимемо разом.

Ніколи не відчувала так сильно, що люблю його безтямно і що нікого більше не полюблю такою любов’ю…

Все йде чудово. Але коли ж? Коли я почую заповітне слово?..»

Що буде з Вариною любов’ю, що?

Не знаю. Тільки знаю: Віталій знову написав мені, а їй — ні. В чому ж причина? Може, йому нічим хвалитися?

«За листа дуже вдячний, а за відповідь запізнілу — пробач, — писав він. — Я нездатен навіть на епістолярщину: не маю таланту — хоч умри. Це збагнув лише тут, на практиці. Я мов той неборака, що зодяг ризи, не будучи попом. Я — не ти, Юрку…» Свій практикантський доробок він називає «нулем цілих і сотнею порваних», з гіркотою скаржиться на несприятливі творчі умови.

Загалом Віталій оптиміст. Ми всі так вважаємо. Чи то він лише перед людьми, в колективі — як риба у воді, а на самоті…

Певно, невдачі добре далися взнаки.

Не до Варі йому, не до дівчат.

А в кого їх нема, невдач? Кожній невдачі треба давати здачі. Напишу йому про це.

«Я — не ти…»

Сміхота. Ніби в мене все гладко, ніби моє практикування — дорога, вимощена лаврами.

А на «планьорці» Нонна Землякова, завідуюча відділом культури, сказала: фейлетон Білокрила належало зняти як антихудожній і вульгарний.

Редактор заперечив. Його підтримав також відповідальний секретар: недоліки у фейлетоні є, та в цілому він має право на існування…

Цієї хвилини до кабінету зайшов я. Землякова сиділа до дверей спиною і не бачила мене.

— У нього співають півні! — цим вона, мабуть, хотіла наповал зрізати і автора, і його захисників. — Де ви чули в Південнолиманську півнів?

Я здогадався — мова про мій фейлетон, і відповів:

— У курнику Ксені Андріївни.

Засміялась, адже я живу в ліфтерки, а вона справді тримає курей.

Ходив до Олі на квартиру. Мова зайшла про пам’ять. Я похвалився, що маю спостережливе око.

— А в чому була я зодягнена позавчора? — несподівано спитала Оля.

— У чорному сарафані і картатій блузці.

— Якого кольору картки?

Відповів.

— Молодець. Для журналіста це добра риса…

— Бути молодцем?

Оля засміялась. Зуби в неї рівні, білі, наче намистинки, але дрібні, мов у мишки. Може, й кусючі такі ж?

Тільки я не побоявся їх гострити: забрав у неї мініатюрного оксамитового ведмедика.

— Це мій найдорожчий талісман! — запротестувала, але так, як дівчина, в котрої парубок бере на пам’ять хустину.

Додому повернувся майже щасливим. А Варя ошпарила холодним душем: Оля їй не подобається.

— Чому? — став я на захист. — Дуже гарна дівчина.

— Ти її просто бачиш на занадто світлому тлі, яке, до речі, сам створюєш. Вона примхлива, вередлива. Як ти цього не помічаєш?

Я подумав про Олині зуби. Може, й справді вони кусючі по-своєму? Але з Варею сперечався.

Учора приїхав керівник практики Максим Петрович Прохоренко, бровастий і головастий чоловік. Брови в нього — наче дві очеретяні мітелки. Мабуть, коли він іде проти вітру, вони й ворушаться, як мітелки. Узяв газети з нашими публікаціями, пообіцяв зайти сьогодні.

З’явився о дванадцятій, побалакав з Варею, потім перейшов до мене, іронічно назвав шедевральним фейлетон («Коли б тут була Землякова, вона б зраділа», — майнуло в голові), однак «У Караганду, на будову» похвалив.

— Відмінно, — сказав і замовк, настовбурчивши, наче роги, свої густі розлогі брови.

Тенькнуло серце. Він же нарисовець. Як оцінить нарис про спортсменів-байдарників? Це, здається, найкращий мій здобуток на сьогоднішній день.

Наблизився до столу. Я схопився на рівні.

— Та ви сидіть, сидіть, — махнув він рукою. — Я не збираюся вас екзаменувати. Сікти лозинами — теж, — зірко глянув у мої сполохані очі і, зрозумівши німе запитання, перестрибнув одразу до очікуваного вироку: — Ви писатимете. Видно вже зараз…

Це було найголовніше. І подальші слова критичних зауважень вже падали, наче краплі дощу на парасольку — глухо барабанили об тугий брезент, але не дошкуляли. І ловив я лише ті, що могли знадобитися в майбутньому: про неприпустимість нарочистості, про деталі, що не повинні муляти око, про хитрощі сюжету, про добір фактів — боже боронь (він так і сказав: боже боронь) нанизувати їх, мов намистини, на шворку…